Розділ 19. Бенкет тіней

Бенкетна зала сяяла тисячами вогнів, що відбивалися в кришталевих люстрах та дзеркальних колонах. Але навіть це світло тьмяніло перед появою Аліси. Вона була не просто гостею — вона була епіцентром свята.

Кожна деталь її образу була доведена до нищівної досконалості. Золота сукня обтікала її фігуру, наче розплавлений метал, а туфлі на підборах змушували тримати спину так рівно, ніби вона з дитинства звикла носити корону. Діаманти в кольє ловили кожен промінь, кидаючи холодні іскри на її обличчя, що завдяки майстерності стилістів здавалося ідеальною маскою з дорогої порцеляни.

Корал стояв поруч, і його рука владно спочивала на її талії. Він насолоджувався кожним поглядом, кинутим у їхній бік. Це був його момент найвищої влади — він демонстрував світові свій найцінніший трофей.

Гості — верхівка міста, впливові політики, великі бізнесмени та світські леви — вишикувалися вервечкою. Серед натовпу Аліса раптом помітила обличчя, які раніше бачила лише на телеекранах: зірки популярних серіалів, якими вона колись захоплювалася у своєму минулому, сірому житті, та відомі політики, чиї імена не сходили з перших шпальт газет. Вони підходили до неї, схилялися, цілували руку з такою шаною, ніби вона вже була законною господинею цієї імперії. Аліса дивилася на них і не могла повірити власним очам: вона, звичайна медсестра, зараз сидітиме з цими недосяжними людьми за одним столом, розмовлятиме на рівних, розділятиме з нею цей вечір.

Вона посміхалася, відчуваючи легке запаморочення від уваги, спалахів камер та квіткових ароматів. Вона купалася в цьому визнанні. У ці хвилини Марк, його попередження, їхній маленький будинок здавалися далеким, тьмяним сном.

Вона не бачила, як Корал час від часу кидав швидкий погляд на годинник, очікуючи повідомлення від Марі. Він ще не знав, що його вороги майже вже біля воріт, а Марі зробила вибір, який може зруйнувати цей блискучий сценарій.

Коли музика змінила ритм, заграв віденський вальс, Корал повільно підняв руку. Він владно обхопив її талію і повів у танець. Вони рухалися синхронно, наче дві зірки, що обертаються одна навколо одної. Аліса відчувала, ніби вона богиня. Натовп розступився, звільняючи центр зали. Хтось почав аплодувати, і за мить увесь зал вибухнув оваціями.

Але...

Коли Корал міцніше притиснув її до себе, Аліса відчула його руки. Бездоганно доглянуті, сильні, владні... але холодні. Наче мармур. Вони тримали її міцно, але в цьому жесті була власність, а не захист.

На одну коротку, зрадливу мить у її пам'яті спалахнуло відчуття рук Марка. Гарячих. Шорстких від роботи. Які обіймали її так, наче вона була найкрихкішим і найціннішим скарбом у світі. Його обійми завжди були вогнем, який зігрівав зсередини.

Аліса здригнулася внутрішньо. Ці думки були небезпечними. Вона різко хитнула головою і сильніше притиснулася до холодних грудей Корала.

«Ні. Забудь. Це минуле. Марк — це бідність і сірість. Корал — це тріумф. Я королева».

Вона підняла підборіддя, осяяла зал своєю порцеляновою посмішкою і продовжила танець, женучи геть привид гарячих рук, які колись робили її  щасливою.

Наприкінці бенкету Аліса непомітно вислизнула до службового входу — просто щоб ковтнути повітря. У залі стало задушливо від суміші дорогих парфумів, фальшивих посмішок. Ніч за дверима дихнула на неї прохолодою, але не принесла полегшення.

Біля дальніх чавунних воріт стояв худий, змарнілий юнак у потертому піджаку, який явно був на нього завеликим. Охоронець у чорному костюмі зневажливо штовхнув його в груди — без жодних слів, просто відкинув убік, наче брудну перешкоду на чистій дорозі. Хлопець навіть не намагатися сперечатися чи захищатися. Він лише покірно відійшов у глибоку тінь паркану і закрив обличчя долонями. Його тонкі плечі дрібно тремтіли.

Аліса підійшла ближче, шелестячи золотим шовком, який у цій темряві раптом зблід і став схожим на луску. Почувши шурхіт кроків, юнак судорожно спробував витерти сльози, але вони продовжували котитися по його блідих щоках — мовчки, без єдиного схлипу, як у людини, яка вже давно переплакала свій біль і не чекає, що хтось зупиниться поруч.

— Що сталося? — тихо запитала вона, і її  голос здригнувся.

Юнак гірко, майже божевільно всміхнувся. У цій посмішці було стільки розпачу, що Аліса мимоволі відвела погляд — її власні діаманти на шиї раптом здалися важкими й гарячими, наче розпечене вугілля.

— Я один із тих «щасливчиків», — його голос ламко тремтів від приниження. — Благодійний фонд «Корал» повністю оплатив моє навчання в медичній академії. Я дурень... я щиро вірив, що витягнув свій єдиний щасливий квиток у життя. Що це мій шанс вирватися зі злиднів. Але я проклинаю той день, коли зустрів його.

— Що ти маєш на увазі? — Аліса застигла, відчуваючи, як під золотий корсет заповзає крижаний протяг. — Фарія особисто казала мені що це безкорислива допомога талановитим студентам...

— У Корала не буває нічого безкоштовного! — хлопця раптом прорвало, він підняв на неї очі, в яких запеклася така безвихідь, що Алісі захотілося зробити крок назад. — Перед тим як видати грант на навчання, мене змусили підписати контракт. Триста сторінок дрібного юридичного тексту. Я був молодим, наївним хлопчиськом із бідної родини, я просто задихався від щастя, що зможу вчитися! А тепер, згідно з цим папером, я зобов'язаний віддавати половину будь-якого свого заробітку структурам Корала протягом наступних десяти років. Половину, розумієте?! Після всіх податків та його особистих відрахувань мені ледь вистачає на шматок хліба та куток у підвалі. Я працюю день і ніч, виснажую себе на двох змінах — і все одно лишаюся у злиднях.

Він замовк, важко, зі свистом дихаючи, наче йому бракувало кисню. Потім додав настільки тихо, що цей шепіт різонув Алісу гостріше за будь-яке криваве лезо:

— Краще б я ніколи не погоджувався на його милість. Я залишався б бідним, але вільним. А зараз я — просто його приватна власність. Його довічний боржник. Корал висмоктує з мене життя через цей папір, і в мене немає жодного вибору. Немає майбутнього. Тільки цей зашморг на шиї.