Глава 4

Василина

Мене влаштовують умови, роботи я не боюся, мені подобається будиночок, з вікна такий милий вид на доглянуте заднє подвір'я, але мене напружує сам господар. Занадто хтиві бісики скачуть у цих гарних очах, доведеться на ніч підпирати двері, а вдень щось важке тримати під рукою, бо хтозна, що цьому ловеласу в голову стукне. Подивлюся на його поведінку, а потім рішу, як надовго я тут затримаюся. Може, вже завтра доведеться драпати. Я людина добродушна, але з милої зайки перетворююся на розлючену кішку за пів секунди, якщо мене несправедливо образити. Хоча, не буду собі брехати, Алан чоловік гарний, тут не причепитися, такий доглянутий, породистий, веселий. Мій пришелепуватий Генка на його тлі блідне і тьмяніє. Згадую цього гея-партизана і в носі одразу щипати починає… мало не до сліз. Відчуваю себе такою обдуреною шерепою.

— Ти плачеш? — Треба ж, блакитноокий Павич вже тук як тут.

— Не можна так підкрадатися до дівчини з ножем. Не бачиш, цибулю ріжу, ось очі й сльозяться. Ти будеш у мене над душею стояти, поки я обід не приготую? — на коротку мить ловлю його погляд і відразу опускаю очі.

— Знаєш, людська міміка завжди видає бажання людини збрехати. Тільки професійний брехун уміє ловко приховувати свою брехню, тому деякі політики часто колють собі ботокс, щоб обличчя їх не видавало під час промов, а заразом і зморшки зникають. Не хочеш говорити не треба, я не лізтиму до тебе в душу, — схоже, що красунчик взяв себе в руки, перестав на мене облизуватися і навіть тон змінився, зарозумілий, гордовитий. Образився чи що? Які ми ніжні. Якщо лізти в душу не хочеш, чого тоді стовбичиш. Я не люблю, коли на кухні хтось під ногами плутається.

— А тобі не треба готуватись до лекцій чи подрімати перед обідом? Адже професія у тебе не з легких. Викладати вже не просто, а вкладати в уми студентів основи психології — це величезна відповідальність, це майже моральна мікрохірургія, — покришивши цибулю, тру моркву. Готуюся вразити професора борщем.

— Я щось не зрозумію ти серйозно чи знову іронізуєш?

— Ох, вибач, я відвернулася, і моя міміка нічого тобі не підказала, — звісно, я іронізую, навіть не сумнівайся. — Я серйозно хочу, щоб ти пішов і відпочив, зібрався з силами та думками. Приготування обіду це творчий процес, а борщу тим паче. Кожна господиня чаклує над ним по-своєму, нашіптує, наспівує, руками водить.

— Коротше кажучи, я тебе не надихаю, — все, чудо в пір'ї набундючилось, губки підібгало. – З нетерпінням чекатиму запрошення на обід. Люблю критикувати чужі старання, ось така от профдеформація, бо перш ніж навчити студента — його потрібно добряче натовкти носом у його помилки. Тому за звичкою критикую тепер геть усіх.

Чесне слово, захотілося запустити йому в спину капустиною. Ти диви, критикувати він мене зібрався. Погрожує, показує характер. Дівчата йому, бачте, іншого типу подобаються. Напевно, такі ж як він, які собі ціни не складуть і яким вічно корона тисне.

Захотілося приготувати так, щоб він язика проковтнув, щоб йому цей борщ ночами снився, щоб закохався… у його смак, колір та запах. Щоб більше не корчив мені тут розумника!

Поки поралася, часу пішло більше, ніж треба, адже я ще пампушечки з часником спекла, щоб усе як годиться було. Шкода, американці не фанатіють від зелені кропу, не викупають вони дурні нашого кропчику, тому я його в супермаркеті і не знайшла, але нічого, борщ все одно вийшов наваристий та ароматний.

Роблю глибокий вдих і йду шукати цього примхливого спокусника. Всі кімнати обійшла, заразом будинок краще роздивилася, поки не знайшла професора на першому поверсі. Кімната, що примикає до гаража, обладнана під спортзал: тренажери, шведська стінка, штанга, гантелі та ще купа всього, що мені нецікаво, бо я не клієнт качалки. Алан в одних шортиках, мокрий як хлющ, аж блищить, з навушниками у вухах, намотує кілометри на біговій доріжці. Мене помітив ще й прискорився. Які ми підтягнуті та сильні, як ми тренуємо себе, щоб подобатися якимсь зарозумілим лахудрам. Ну, хоч навушники вийняв.

— Три кола вже довкола Чикаго оббіг? Обід готовий.

— Ва-си-ли-но, ти хочеш сказати вечеря? — хмикнув, натиснув на кнопку і зістрибнув. — Спеціально мене голодом мориш? Ну, ходімо. Тільки я спочатку душ прийму швиденько, — зміряв мене таким багатозначним і промовистим поглядом, у якому вмістилося не менше двох лекцій з психології, і якогось греця типу «випадково» торкнувся моєї руки.

Справді хлюпався недовго. З'явився свіжий, бадьорий, незрівняний, як єгипетський бог Сонце, тільки в погляді все одно кіт грайливий ховається, причаївся і чекає.

— Ти цілуватися ні з ким сьогодні не збираєшся? — питаю, а він аж сіпнувся.

— Що? — А що це у нас за божевільна надія така в блакитних очах спалахнула, осяявши весь прилеглий район.

— Тому що булочка з часником, — кусаю губи, щоб не розсміятися. — Сідай вже скоренько. Буду тебе годувати. Можу компанію скласти, я теж голодна.

— Мені буде приємно, — грає октавами в баритоні, дивиться в тарілку. — Суп з капустою?

— А ось це вже святотатство. Ніколи, чуєш, ні-ко-ли не називай український борщ супом з капустою. Дивись на мене і вчися, повторюй точнісінько, як я, — сідаю навпроти нього і вже не можу стримати посмішки, так витріщився. — Спочатку вдихни, відчуй аромат. Потім зачерпни ложечкою і сьорбни юшечки. Перша дегустація найважливіша. Поплямкай, щоб усі сосочки на язиці прокинулися. Тепер повільно розмішай сметанку і черпай вже з гущею, зі шматочком м'яса, — демонструю, а він сидить якийсь прибалдівший, навіть не впевнена, що дихає. — Алане, прийом, повернися до мене. А потім нюхаєш пампушку, кусаєш її з задоволенням і знову сьорбаєш борщ, і так поки дно тарілки не покажеться. Починай, професоре. Тепер моя черга тобою милуватися.

Спостерігаю, підперши щоки. Моя бабуся розповідала, почувши це від своєї бабусі, що дивлячись на те, як хлопець вперше їсть твій борщ, можна сказати, як він уперше поводитиметься з тобою в ліжку. Не знаю, якого біса я раптом про це згадала і яке мені діло, як Алан поводиться в ліжку, навряд чи я дізнаюся, тому що на лямур-тужур не налаштована, але пробує він мій борщ зі щирою цікавістю, обережно смакуючи, після кожної ложки злегка облизує губи, пампушку не кусає, а щипає, кладучи невеликими шматочками в рот. Не поспішає, помішує, щоб було рівномірно, а не так, як мій тато, спочатку гущу виїсть, потім юшку сьорбає.