Глава 2

Алан (Павич)

Чекали на мене, дівчата?) Ох, а я як чекав) Ну, тепер, нарешті, професор Алан Джефрі Нойс знову з вами, готовий поділитися історією свого шаленого кохання. Ось тільки мені пощастило закохатися не лише в дівчину, ні-і-і… це щось набагато глибше — я відкрив для себе новий світ. Та не будемо забігати наперед, проживемо цю історію від початку і разом, отже…

 Надивившись у ці сині очі, озираюсь, наче прибитий нападом дальтонізму. Тепер усе довкола здається синім: перехожі, які поспішають у своїх справах, дерева, які підтанцьовують разом з вітром і навіть сонце. І в грудях щось таке тріпоче, і голова наче не моя.

Враховуючи мою освіту та досвід, я можу аргументувати кожен вчинок людини з точки зору психології. І звісно ж я завжди заперечував кохання з першого погляду, пояснюючи тяжіння двох тіл феромонами, гормонами та рівнем розвитку. …До сьогоднішнього дня. Що зі мною в біса таке? Може, справа в її одурманюючій квітці?

Василина мені так подобається, що мені кортить дивитися на неї, а не на дорогу. Я вже мовчу про те, що мені хочеться до неї доторкнутися, але боюсь, що зароблю вазоном по голові. Тож везу цю войовничу українську красуню до себе, а там побачимо.

Невже я і не знайду до неї підходу?! Ха! Тепер це справа принципу, честі та незрозумілих бажань. Поглядаю на неї і ламаю собі голову, щоб таке запитати чи сказати, що підніме їй настрій. Про причину сліз поки що точно дізнаватися не варто.

Гарна, ладна, ніжки стрункі, а груди такі апетитні, що я вже замучився слину ковтати. Волосся темне, шкіра як той персик, а погляд зухвалий як у хуліганки, яка зібралася звести мене з розуму сама того не знаючи. …І губи… Її губи для мене окрема тема.

— Розкажеш про себе? Що сама захочеш, щоб я не ліз із нетактовними питаннями. Але хотілося б знати, кого я впускаю у свій особистий простір. І благаю, скажи, як можна скоротити твоє ім'я.

— Ти диви, а я вже почала переживати, що ти якийсь підозріло-довірливий лох, не розпитавши, чужу людину в дім тягнеш. Раптом я злодійка чи у мене з головою не все гаразд. …Тоді слухай. Мені двадцять п'ять років, три місяці тому я приїхала з наймальовничішої країни – України, з бажанням заробити та встати на ноги. Я за професією – стиліст-перукар, а мій… колишній хлопець, — синьоока гірко зітхнула, а я з полегшенням видихнув. Те, що хлопець колишній – це добре. — Він автомеханік, його по знайомству обіцяли взяти на СТО. Та насправді приїхати сюди було його мрією, а не моєю. Хоча працювати я люблю, це відволікає від сумних думок, і все роблю з душею, ось тільки я дуже вимоглива, не люблю нечупар і тих, хто не цінує чужої праці. Через це вже вилетіла тут з роботи, зробила начальству зауваження. Бачте, головним менеджерам не подобається, коли прибиральниця офісних приміщень висловлює свою думку. Роботи за фахом не зайшла, тож влаштувалась, де взяли. …Алане, хочу попередити, що надовго я тут не затримаюся. Зароблю на зворотній квиток на літак і повернуся додому, — така безпосередня і водночас загадкова, недосяжна і водночас проста, слухаю, розвісивши вуха, як загіпнотизований, ніяк не отямлюся. — А ось щодо скороченого імені… Ну, дивись, тато називає мене Васеня, Васюня, Сюня. Бабуся кличе Калинка-Василинка, Васечка, а може й крикнути Васько, коли сердиться. Мама каже ласкаво Васеша, Васюта, Сюта.

— Сюта? — не втримався і хмикнув, треба ж майже Юта. — Яке… різноманітне ім'я. Тоді, з твого дозволу, я називатиму тебе на свій лад — Селін. Так простіше і теж дуже гарно.

— Угу, чоловіки часто вибирають, як простіше, — язичок у неї гострий, постояти за себе вміє. — Але мене звати Василина, тож будь добрим. …Алане, ти живеш один? Просто потрібно знати… обсяг роботи, — знизує плечем. А мені хочеться вірити, що вона запитала не для того, щоб дізнатися скільки порцій їй доведеться готувати, а з іншої причини.

— Зараз у мене гостює племінник, але це ненадовго. Тому так, я мешкаю один. Був надто завантажений роботою та потребою бути вільним, тому не поспішав будувати серйозних стосунків. Ні домашніх тварин, ні кімнатних квітів, лише книги та комфорт, який я можу собі дозволити.

— Зануда, який дуже любить себе? — Ти подивися, одразу потрапила в яблучко.

— До речі, я дуже цікавий та ерудований зануда, у мене найвищий коефіцієнт інтелекту в Чиказькому університеті серед викладачів. І якщо вже на те пішло, любити себе – це найважливіша якість. Адже якщо ти вмієш правильно любити себе, значить, ти навчишся любити когось іншого без примусу та токсичності. І я себе не хвалю, просто констатую факт. …Що я такого кумедного сказав? — Насправді ... я насолоджуюся її сміхом. Заливистий, дзвінкий, заразливий, щирий, що раптово вразив мене в самісіньке серце.

— Я, нарешті, зрозуміла, кого ти мені нагадуєш — павича, так само любиш розпускати хвіст, щоб тобою милувалися, — насміявшись, видавила синьоока.

— Вітаю, ти вгадала, це моє друге ім'я і я ним пишаюся. Студенти дражнять мене Павичем, але, на мою думку, це тільки додає мені шарму. Хіба ні? — Так, я відверто заграю і вперше не можу і не хочу це контролювати. — Ну, от ми й приїхали.

Поглянувши на мій скромний двоповерховий котедж ексклюзивного планування, Василина тихенько присвиснула.

— Леді схвалює? — я виточую феромони в посиленому режимі, реагую на неї, як некастрований котяра під час гульок, а вона тільки недбало плічком смикнула, штовхнувши дверцята машини.

— У вас безумовно є смак, професоре. З цим не посперечаєшся, — і випурхнула, притискаючи до себе дорогоцінні чорнобривці.

На веранді тупцює Оскар, побачивши дівчину одразу пожвавішав, підскочив запропонувати свою допомогу.

— Це мій племінник Оскар. Він вже другий день збирається додому і ніяк не збереться, — з властивою мені іронією натякаю цьому майже двометровому бугаю, що йому час валити до свого Нью-Йорка. — А це моя… помічниця, — чомусь язик не повернувся назвати її домробітницею. — Представся йому, будь ласка, — дивлюся на Василину і якогось хріну вже ревную, мені не подобається, що вона розглядає Оскара. — Тільки так, щоби він не вимовив і не запам'ятав.