Глава 1

Василина

Тільки я могла повестися на таку фігню! А все через той ТікТок, хай йому грець!

«Прокинувшись, не встаючи з ліжка, подумки промовте: три дива мають статися, а проблеми скасуватися». Їй богу, дурепа! Або проблеми забули скасуватися, або в цьому жаху я маю побачити якесь диво! Але я бачу тільки мого хлопця у ліжку… з іншим хлопцем! Прийшла називається раніше, зробила сюрприз на нашу річницю. Він теж… мабуть готувався, налаштовувався на романтику. Заціпеніла, забувши, як дихати. Наче гарячої смоли за шкірку плеснули. Боже мій, як це розбачити? Мій Генка і раптом… проміняв мене на кремезного парубка?

Вилітаю з нерозбірливим галасом, хапаю валізу і в сльозах-соплях кидаю в неї все, що під руку потрапить. Аби швидше звідси забратися!

— Вась, ну чого ти одразу роздуваєш з мухи слона? — Поспіхом натягнувши штани, підскакує до мене вже мій колишній хлопець. — Я просто вирішив спробувати заради експерименту.

— Не підходь до мене... експериментатор бісів, інакше табуретом так огрію, що побачиш ще ненароджені зірки! Сором який, позорище! Зганьбив мене на весь світ! Що я скажу батькам? Що Генка пішов чоловічі бубонці рахувати? Батьки нас усім селом у цю Америку збирали, мій тато машину продав, а твоя мати ділянку, на якій вони мріяли нам будинок збудувати! Довбень капловухий, бачити тебе більше не хочу! — Чесне слово, прибити його хочеться. Кажуть, у них тут не в'язниці, а курорт, майже як у нашому Трускавці, лише без «Нафтусі».

— А їм і не обов'язково про це знати, звикла про все своїй мамці доповідати. Ну не дури, Васю, давай поговоримо, — Генка з іншого боку столу оббігає, намагаючись мене схопити.

— Руки прибрав, інакше з коренем вирву! Нема про що нам більше говорити після того, як я все на власні очі бачила. Чого завгодно від тебе чекала, Генчику, але щоб таке… У страшному сні не насниться. А ви як домовилися, він тебе чи ти його? — злюся так, що починає дрижаками теліпати. В душі ніби смерчова вирва закручується, в яку затягує всі мої почуття до нього і це його несправжнє кохання. Адже ми з ним ще зі школи дружили, хотіли одружитися. Добре, що не встигли. Ось тобі й диво.

— Тепер розумію, чому тебе так тягнуло до штатів. Це у нас, хто в гейській темі, нишком свої фантазії проштовхує, а тут свобода… вибору. І осічки твої в ліжку, виявляється, не через мою недосвідченість траплялися, причина в іншому… тебе просто жіночі цицьки не заводять, лише чоловічі волохаті груди, — знову душать сльози. Я ніби й не плакса, але цього разу сильно зачепило.

— Ну, і куди ти зібралася? Ти ж не знаєш міста і грошима на готелі ми ще не розжилися. Не йди, постався з розумінням, Васю. Ти ж у мене добра душа.

— Відійди, поки мордяку твою гарненьку не подряпала. У доброї душі теж є межа, — сумку на плече, валізу в одну руку, вазон з чорнобривцями в іншу, гордість в зуби і помчала.

Мені справді нікуди йти. Жодної рідної душі в цьому місті, і друзями обзавестися ще не встигла. Щоправда, у Нью-Йорку тепер мешкає однокласниця моєї сестри, Зорянка. Може, мотнутись до неї. Ось тільки як роздобути її номер телефону, не проговорившись рідні про експерименти Генчика?

І як тепер вірити хлопцям? А ніяк. Тільки собі можна довіряти, тільки на себе покладатися і головне – більше не марити безглуздим коханням, щирим і чистим. Не буває такого.

Плюхнувшись у парку на лавочку, даю волю сльозам. Так додому захотілося, почути рідну мову, рідне повітря вдихнути, краєвидом українським помилуватися, нашими карпатськими полонинами, посидіти біля струмка, зачерпнути в жменю студеної води, маминих сирників поїсти. А тут все таке чуже… непривітне. Схлипнувши, зариваюсь обличчям у чорнобривці, хоч так стаю ближче до рідної домівки.

— Не хочу здатися нав'язливим, — раптом поруч сідає якийсь люб'язний піжон. У людини горе, а він такий усміхнений, що аж бісить. — Не можу не спитати, як називається це диво в горщику?

— Тобі більше зайнятися нічим? — Бубню, сердито зиркнувши в його бік. — Подобається підкочувати до сумних бідолашок?

— Ось і май після цього добре серце. Сумні бідолашки не в моєму смаку, взагалі-то. Особливо такі грубіянки. Тому, якщо завадив, дико перепрошую, — піжон надув губи, зібравшись йти. Людина, звісно, не винувата, що вона така ввічлива. Може, в нього справді тільки добрі наміри, бо я ще те заплакане опудало, ось і зглянувся. Нехай хоч до вокзалу підкине, заощаджу на проїзді. Перевіримо, чи правда добрий чи просто чіплявся.

— Найкращий захист — це напад. Ти що не знав, що пристойні дівчата не схильні до уваги незнайомців? — кидаю йому слідом. — Чоловіки в дорогих костюмах із добрими серцями у дикій природі зустрічаються рідко. Пробач, якщо образила. Якщо твоя доброта ще не вичерпалася, можеш підвезти мене до вокзалу?

— Можу, — обертається, змірявши мене уважним поглядом. Відразу видно, хлопець з характером, уххх… який погляд, у моїх мурашок тиск підскочив. Повертається з почуттям власної гідності, сповнений впевненості у своїй досконалості, і впевнено бере мою валізу. …Когось він мені нагадує. Джентльмен, трясця. Чомусь завжди лякали виховані та галантні чоловіки, здається, що вони якісь несправжні, а всі ці манери награні.

— Це чорнобривці, — киваю на вазон. Ошатний костюмчик чує незнайоме слово і хмуриться. — Привезла з України шматочок дому, — не знаю, чи він зрозумів, тільки в мене знову спазмом горло звело. А він раптом ніс у квітку засунув, понюхав і посміхнувся.

— Колір гарний, нагадує мені мою подругу, у неї волосся такого ж кольору, — промовляє лагідно, граючи своїм красивим тембром. — Може, розкриєш мені ще одну таємницю? — думаю, якщо спитає чому ревіла, відмовлюсь від допомоги і піду до вокзалу пішки. — Як звати заплакану леді? — І знову з якимсь підозрілим захопленням розглядає мої очі.

— Василина Назарівна Вреднюга, — гордо задираю носика, впевнена, що з першого разу не вимовить.

— Дивовижно, майже пісня. А є коротка версія цього куплету? — Смішний і ... симпатичний. Бабій, мабуть, як пити дати. Очі добрі, але хитрі, мого кота Барсика нагадує. Навіть усміхнутися мене змусив.