"Ціна десяти років"

Десять літ пролетіло, мов попіл з вогню,

Обставини вбили юнацьке «люблю».

Розвели по країнах, по різних життях,

Лишивши лиш привидів у почуттях.

Вона в сторіз ділиться щастям своїм:

«Мій коханий», «Мій світ», і обійми із ним.

Він бачить цей знімок — і в грудях опік,

Десятирічний спиняється бік.

Він пише: «Потрібно нарешті сказати...

Давай поговоримо. Вийди із хати.

Я в нашому місті. Я тут, за вікном.

Ми все зруйнували одним лише сном».

Вона телефон затиснула в руках,

В очах — наче сіль, і розпач, і страх.

Друкує, стирає... і врешті — відвіт:

«Приходь до фонтанів. Де наш згас політ».

Зустрілись. Мовчання важче за сталь.

Він каже: «Я ніс крізь роки цю печаль.

Я досі кохаю. Ти чуєш? Як в шістнадцять!

Ми можемо знову в житті зустрічатись!»

Він крок зробив ближче, хотів обійняти,

Та погляд її — мов залізні грати.

«Ти бачив те фото?» — спитала вона,

І голос тремтів, як тонка струна. —

**«Він поруч був тоді, як ти зник у тумані,

Він шив моє серце, що було в обмані.

Я не розлюбила... боліло щосили!

Але ми те почуття самі ж і згноїли.

Ти кажеш "кохаю"? А де ти був раніше?

Коли я кричала у світі найтихіше?

Тепер в мене доля, обов'язок, дім,

І ти в цьому плані — лише тільки дим».**

Він крикнув: «Я мусив! Ти знаєш, чому!»

Вона відвернулась: **«Я це не прийму.

Я не розлютила тебе за ці роки,

Але ми зробили незворотні кроки.

Прощай. Не пиши. Не ламай, що жило.

Для нас забагато часу пройшло».**

Він стояв і дивився, як гасне вона

В обіймах вечірнього, злого вікна.