Історія Хрома

Двері за ними зачинилися, відрізаючи шум коридору. Це виявився особистий кабінет майора Корбут: просторий, світлий, із панорамним вікном, що виходило на безкраї зелені пагорби й стрункі ряди сонячних панелей на обрії. Жодних зайвих приладів чи голограм — лише мінімалістичний стіл, кілька зручних крісел і полиці з паперовими книгами.

Корбут зняла фуражку, поклала її на край столу і важко зітхнула, знімаючи з себе напругу першої зустрічі. Потім вона підійшла до невеликого диспенсера біля стіни, набрала у склянку прохолодної води й повільно зробила кілька ковтків.

Вона обернулася до кота, який уже встиг влаштуватися на м'якому шкіряному кріслі за столом, лаконічно й виразно піднявши лапу. — Сідайте, пане. Я помітила, що ви головний у цій групі, — спокійно сказала офіцерка, дивлячись прямо на червоне око Хрома без жодного здивування чи іронії. — Тому розкажіть мені все, щоб я знала, як діяти далі.

Хром вальяжно потягнувся в кріслі, випроставши титанові кігті й знову сховавши їх назад у м'які подушечки лап. Його червоне око зловило відображення склянки з водою в руках Корбут. — По-перше, майте на увазі, що «головним» мене робить виключно бездоганний смак і гострий інтелект, тоді як ці двоногі воліють вважати себе лідерами самостійно, — дещо награно зітхнув кіт, влаштовуючись зручніше й закидаючи передню лапу на лапу. — А по-друге, майоре, ви наливали воду тільки собі, що є просто кричущим порушенням етикету навіть для постапокаліптичних гарнізонів. Хоча б краплю силіконового мастила чи звичайного машинного знайдеться у вашому затишному Центрі Запобігання Загрозам?

Корбут ледь помітно посміхнулася — вперше за весь час їхнього знайомства. Суворість у її погляді трохи потьмяніла, поступаючись місцем професійній зацікавленості. Вона стала навпроти кота, опустивши руки на стіл. — Боюся, мастила для котів ми не тримаємо, пане... як вас там за документами чи покликом душі? — запитала вона, не зводячи з нього очей. — Але чаєм або чистим конденсатом можу поділитися. Ближче до суті. Ваша компанія звалилася з небес на секретну смугу Осередку в момент, коли ми намагаємося втримати крихкий баланс у цьому світі. Ви прибули з іншого всесвіту, де, схоже, люди забули, коли востаннє бачили живе дерево. Чого ви насправді шукаєте тут? Спокою? Нового прихистку? Чи принесли із собою проблеми, від яких самі ж і втекли?

Корбут набрала повну склянку води і поставила біля кота.

Хром трішки полакав, потім зручніше вмостився і почав свою розповідь: — Я пам'ятаю лише дикий холод і біль від розтрощеного хребта. Моє маленьке тільце ледь трималося на крихітних лапках, а в грудях замість дитячого муркотіння лунав лише слабкий, переривчастий писк. Я був зовсім маленьким, беззахисним кошеням, яке випадково опинилося біля силового трансформатора. Мене готувалося накрити вічне заціпеніння.

Але потім мене підняли людські руки. Вони пахли чимось гострим — мастилом і сталлю, але в них було стільки тепла. Твін не кинув мене на дорозі. Він обережно, наче кришталеву річ, загорнув моє понівечене тільце у свій старий брудний шарф і сховав під куртку. Там, у темряві й теплі його одягу, моє маленьке серце билося набагато швидше від страху, але я вже відчував, що врятований.

Він приніс мене до свого сховища — напівзруйнованого гаража. У нього не було медикаментів, лише старий паяльник, стара військова рація й залишки від упалого дрона. Я не розумів, що він робить, відчуваючи лише пекучий біль, коли він з’єднував мої розбиті кісточки з холодним металом каркаса, намагаючись зібрати мене заново. Це була відчайдушна спроба врятувати життя маленькій істоті.

Коли я вперше розплющив очі у своєму новому тілі, світ навколо змінився. Моє праве око бачило все по-старому, але ліве затяглося багряним сяйвом світлодіода. Я намагався нявкати, як зазвичай, але з моєї маленької пащі вирвався лише хрипкий механічний скрегіт. Я затремтів, боячись власного голосу. Але Твін лише лагідно погладив мене по металево-хутряній голівці, і я зрозумів: неважливо, скільки в мені тепер заліза замість кісток, ми стали єдиним цілим.

Твін захищав андроїдів, що хотіли жити вільним життям. А я був готовий захищати свою людину так само, як колись він захистив мене.

В день, коли я знову допоміг втекти Твіну, ми якимось чином опинилися в світі, знищеному нанітами. Саме там, у бункері, ми зустріли тих котофобів.

Кабінет майора наповнився тишею. Корбут не перебивала. Вона сиділа нерухомо, уважно вслухаючись у кожне слово, а її погляд втратив колишню військову колючість, перетворившись на суміш подиву й глибокого замислення. Для світу, який свого часу зупинився за крок до прірви заради збереження гармонії, подібна історія звучала як жорстока казка з іншого виміру — такого, де заради виживання доводиться збирати смертельно поранені живі істоти зі шматків металу і плат.

Хром із легким задоволенням завершив лакати воду, зволожуючи своє пересохле горло, і на секунду звів червоне око на жінку, оцінюючи її реакцію. — Наніти... — тихо повторила Корбут, повільно перетнувши пальці рук на столі. Це слово явно не належало до її словника в тому жахливому значенні, в якому його вжив кіт, але концепція неконтрольованого сірого слизу чи агресивних мікромашин була добре знайома історикам Осередку як одна з точок неповернення, якої їхні предки дивом уникнули. — Тобто ви хочете сказати, що ваш світ не просто технологічно відстав чи зруйнований війною. Він пройшов крізь точку розпаду, де матерія пожирає сама себе.

Вона підвелася з крісла, підійшла до панорамного вікна, дивлячись на бездоганно зелені пагорби зовні, ніби намагаючись переконатися, що її власна реальність усе ще на місці. — А потім ви пробили бар'єр сюди, — докінчила вона думку, не обертаючись. — На жаль, у нашому світі «котофобів», як ви кажете, немає. Зате є надзвичайно чіткі протоколи безпеки щодо об'єктів, які випромінюють енергію розпаду. Якщо інші члени вашої команди такі ж... незвичайні, як ви двоє, нам доведеться думати дуже швидко, перш ніж система безпеки Осередку вирішить ізолювати вас назавжди.