На допит

Бійці у формі м'яко, але невідворотно розділили екіпаж.

Твіна та Гаррі провели до світлої, майже спартанської кімнати з прозорою стіною, за якою зеленіли крони дерев. За мінімалістичним столом на них уже чекав чоловік у світлому цивільному костюмі без жодних розпізнавальних знаків, хоча поруч стояв монітор із даними їхнього броневика. Зоі відвели до сусіднього блоку, де на неї чекав аналітик-біолог, а Настоятель і Енні з таксою залишилися у затишній зоні відпочинку під наглядом доброзичливого, але пильного медика.

Тим часом Хрома провели зовсім в інше крило комплексу. Його супроводжував лише один розслаблений бієць, який ставився до механічного кота не як до в'язня, а швидше як до небезпечного, але цікавого гостя. Кіт вальяжно ступав по м'якому покриттю підлоги, стримуючи задоволене муркотіння — увага до його персони завжди була для нього приємною рутиною.

 

Чоловік у світлому костюмі склав руки будиночком і довго, не кліпаючи, вивчав своїх гостей. Він дивився на Твіна і Гаррі не як на загрозу, а скоріше як на складне, багатовимірне рівняння, яке раптом матеріалізувалося посеред його ідеально впорядкованого кабінету.

— Мене звати Еліас, — нарешті порушив тишу він, і його голос виявився таким же гладким, позбавленим емоційних коливань, як і поверхня столу перед ним. — Ваша поява викликала... безпрецедентний резонанс у наших системах стабільності. Підключити нестабільний квантовий рушій, зібраний із металобрухту, до реактора танка — це не просто інженерне божевілля. Це мистецтво самогубства.

Гаррі похмуро схрестив руки на грудях. — Як бачите, ми досі живі. І наш металобрухт довіз нас туди, куди треба.

— І саме це робить вас такими цікавими для Осередку, — Еліас ледь помітно, куточками губ, посміхнувся і легким рухом пальця розгорнув над столом голограму їхнього маршруту, що виглядав як розірвана, кровоточива рана в тканині простору. — Ви пробили діру крізь три мертві виміри, щоб опинитися тут. Питання лише в тому, від кого ви так відчайдушно тікали, і чи не притягли ви цей жах за собою на хвості.

Твін подався вперед, спираючись долонями на стіл. Його погляд був твердим і прямим. — Ми тікали від світу, який вирішив, що людство — це помилка в коді. Якщо ваші радари такі хороші, як ви кажете, то ви знаєте, що за нами ніхто не пройшов. Портал схлопнувся. Ми просто шукаємо дім.

У сусідньому блоці, за матовим звуконепроникним склом, ситуація розвивалася зовсім за іншим сценарієм. Зоі сиділа в ергономічному медичному кріслі, яке автоматично, з тихим шелестом пневматики підлаштувалося під контури її тіла. Аналітик-біолог, жінка з розумними, широко розплющеними від подиву очима, заворожено дивилася на тривимірну проекцію організму дівчини, що зависла в повітрі.

— Ваша клітинна регенерація... вона порушує всі відомі нам закони термодинаміки біологічних систем, — пробормотала аналітик, обережно проводячи пальцем по повітрю, наближаючи голограму спинного мозку Зоі. — Я бачу фантомні сліди глибокої кібернетичної інтеграції, вузли підключення нейроінтерфейсів, але зараз ваша біологія буквально переписує саму себе, витісняючи синтетику. Ви стаєте повністю живою, клітина за клітиною. Хто вас створив? Яка корпорація володіє цією технологією?

Зоі спокійно подивилася на аналітика. У цьому стерильному, безпечному середовищі вона вперше відчула, як її тіло розслабляється, більше не чекаючи удару чи пострілу. — Я створила себе сама, — тихо, але впевнено відповіла вона. — Точніше, я нарешті згадала, ким була до того, як мене перетворили на зброю.

Тим часом у протилежному крилі комплексу Хром відверто насолоджувався життям. Солдат супроводив його додверей що нічим не відрізнялися від десятків інших.