Переоснащення та нові надії

Ангар миттєво сповнився гулом зосередженої роботи, запахами розігрітого мастила, старого металу та озону. Кожен знайшов собі справу до душі, перетворивши занедбаний, мертвий бункер на справжній мурашник, де від швидкості та злагодженості залежало їхнє виживання.

Твін і Гаррі, вимазані сажею та технічним пилом, діяли як єдиний механізм. Вони закріпили важкий квантовий генератор у десантному відсіку найбільшого, флагманського броньовика, використовуючи старі лебідки та грубу фізичну силу. Завдяки досвіду інженера та хакерським навичкам юнака, кабелі живлення вдалося під’єднати напряму до бортового атомного реактора машини в обхід застарілих запобіжників. Екрани терміналів у просторій кабіні спалахнули каскадом зелених рядків коду — енергетична система стародавнього броньовика, створеного для затяжних ядерних конфліктів, ідеально інтегрувалася з пристроєм, даруючи їм той самий жаданий, єдиний шанс на міжпросторовий стрибок.

Тим часом Енні та Зоі методично заповнювали просторі рундуки й багажні полиці під бронею всіма знайденими припасами. Дівчинка з недитячою серйозністю дбайливо складала коробки з ампулами, бинтами та антирадіаційними препаратами, маркуючи їх для швидкого доступу. Колишній кіборг, яка все ще звикала до свого повністю органічного, не скованого екзокостюмом тіла, була вражена власною новою моторикою. Завдяки своїй вродженій, хоч і зміненій спритності та витривалості, вона легко переносила важкі ящики з армійськими пайками, субліматами та консервами. Зоі ретельно відбирала саме ту тушковану свинину й яловичину, про яку так емоційно нагадував кіт, акуратно розподіляючи вагу по відсіках, щоб не порушити балансування машини. Вага цих ящиків тепер відчувалася по-справжньому, живими м'язами, і це приносило їй дивне, незвідане раніше задоволення.

Хром керував процесом зі зручного нагрітого капота, звідки відкривався чудовий огляд на весь ангар. Він давав короткі, саркастичні, але напрочуд влучні зауваження, і час від часу перевіряв показники зовнішніх датчиків радіації через підключений до його систем планшет. Настоятель, відклавши свої чотки, мовчки допомагав перетягувати важкі зелені цинки з боєприпасами. Кожен його рух супроводжувався тихим шепотом — він читав молитви подяки за цей несподіваний прихисток і шанс на порятунок, і його глибокий голос дивним чином гармоніював із наростаючим гулом реактора.

Коли останній ящик із набоями зайняв своє місце під надійною броньованою підлогою, а індикатори живлення на корпусі генератора вперше після довгої сплячки блимнули стабільним, насиченим білим світлом, густа, в'язка напруга, що висіла над командою з самого моменту втечі з Купола 960, дещо розсіялася. Вони стояли біля могутньої військової машини, покритої товстою композитною бронею — тепер вони були сильніші, ситіші, краще озброєні й повністю готові до фінального ривка.

Тишу герметично закритого ангара тепер розривав лише тихий, рівний і потужний гуркіт енергоядра, що пробивався крізь свинцеві плити головного броньовика. Система квантового генератора плавно набирала обертів: цифри на центральному моніторі приладової панелі повільно, але впевнено повзли вгору, неухильно наближаючись до завітних ста відсотків заряду.

Твін сидів у командирському кріслі за броньованою панеллю керування. Його пальці з блискавичною швидкістю ковзали по сенсорних клавішах і тумблерах, зводячи воєдино складні просторові координати їхнього домашнього світу та стабілізаційні коди для квантового тунелю. Головний екран відсвічував холодним, глибоким синім світлом, вихоплюючи з напівтемряви кабіни його зосереджене, бліде від втоми й недосипу обличчя, на якому залягли глибокі тіні.

Зоі стояла поруч, м'яко спираючись рукою на спинку його крісла. Вона вже цілком звикла до цупкої тканини нового комбінезона, що приємно грів шкіру. Дівчина заплющила очі, прислухаючись до кожної дрібної вібрації металу під ногами, сприймаючи монотонний гуркіт атомної машини не як сторонній, мертвий шум, а як продовження власного, живого серцебиття.

— Заряд на відмітці дев'яносто п'ять відсотків, — пролунав голос Твіна, хрипкий від неймовірної нервової напруги та пересохлого горла. Він на секунду відірвався від нескінченних стовпчиків цифр, підняв очі й зустрівся з поглядом дівчини.

У цьому погляді більше не було ні тваринного страху перед невідомістю, ні минулої холодної програмової порожнечі, що робила її очі скляними. Там було лише чисте, тепле, живе розуміння того, що вони пов'язані невидимою ниткою і йдуть до самого кінця разом, хай би що чекало їх по той бік порталу. Твін відчув, як від цього погляду по тілу розливається хвиля впевненості.

Гаррі, клацнувши затвором, востаннє перевірив надійність кріплення ящиків у десантному відсіку. Він підбадьорливо кивнув Енні та її задоволеній таксі, що вже зручно влаштувалася на розстеленій купі м'яких армійських спальників, і важко опустився в крісло бортового стрільця, поклавши руки на рукоятки управління туреллю. Настоятель зайняв відкидне сидіння біля броньованого виходу, заплющив очі й спокійно перебирав потерті дерев'яні чотки, його губи беззвучно ворушилися. Хром, як завжди ігноруючи правила безпеки, влаштувався на широкій торпеді прямо перед лобовим склом, ліниво погойдуючи своїм пухнастим хвостом.

— Час, хлопчики й дівчатка, пакувати валізи, — промурмотів кіт, примруживши єдине живе око на миготливий індикатор критичного стану. — Зовнішні датчики показують, що радіаційний шторм зовні трохи стих, але локатори фіксують сейсмічну активність. Довго цей бункер нас не ховатиме, його герметичність падає. Як тільки батарея добіжить до кінця, нам краще вже летіти крізь цей ваш квантовий коридор, ніж перевіряти на міцність місцеві бетонні перекриття. Тут скоро все звалиться нам на голови.

— Дев'яносто дев'ять... Сто, — видихнув Твін. Він глибоко вдихнув повітря, ніби перед стрибком у крижану воду, міцно обхопив рукою основний важіль запуску й знову глянув на Зоі, шукаючи підтвердження. — Готові?