Серце велетня

— Вітаю, 301, ти прокинулась, — сказав юнак, ховаючи дешифратор і спостерігаючи, як затихає синє світло на її скроні.

— Привіт, Зоі, я Енні, — дівчинка сміливо зробила кілька кроків уперед і простягнула руку для привітання.

— Зоі? — здивовано перепитав Твін, дивлячись на дівчинку.

— Так, у неї на рукаві написано, — ствердно похитала головою Енні, впевнено показуючи пальцем на цифри «301» на плечі важкого екзокостюма.

Дівчина стояла посеред залізного коридору, розгублено дивлячись на людей навколо. У її голові більше не лунали холодні системні накази й аварійні протоколи; вперше за роки штучного занепаду там панувала гнітюча, але звільняюча тиша. Вона торкнулася пальцями металевого модуля на скроні, відчуваючи, як підігрівається шкіра від потоку нових, справжніх відчуттів.

Хром підійшов ближче, його титанове вухо тихо клацнуло, налаштовуючись на її біоритми.

— Ти знаєш де енергетичне ядро? — запитав кіт, дивлячись на колишній Об'єкт 301. — Можеш нас відвести?

Дівчина, яка виросла з пробірки в цьому велетенському куполі і знала лише команди та протоколи, вперше за все своє життя зробила власний вибір. Не системний скрипт, не закладений розробниками алгоритм, а свідоме рішення допомогти живим істотам, що дивом опинилися в її мертвій в'язниці.

— Так. Зоі. Знаю. Так. Підтверджую, — швидко і машинально відповіла кіборг, намагаючись відтворити людську емоцію.

Вона різко підняла руку для вітання, точно копіюючи рух, який щойно зробила Енні. Через незвичку та надлишкову міць механічних приводів екзокостюма її рух вийшов занадто різким і ущипливим, ледь не зачепивши дівчинку по обличчю. Енні відсахнулася з легким переляком, але Зоі вже опустила руку, здивовано дивлячись на власні пальці, наче бачила їх уперше.

Хром сухо хитнув титановим вухом, а Твін підбадьорливо кивнув колишньому «Об'єкту 301».

— Веди нас, Зоі, — сказав юнак, тримаючи наготові щойно знайдену імпульсну гвинтівку. — Час дістатися до ядра, поки комплекс не вирішив переформатувати нас усіх разом із цим сектором.

Вони підійшли до енергоядра, і очі хакера та кота ледь не випали з орбіт від захоплення. А в Гаррі аж щелепа відвисла. Він мимоволі випустив з рук гвинтівку, яка з важким металевим стуком гепнулася на підлогу, але інженер навіть не звернув на це уваги.

Перед ними звивалося у повітрі величне, майже неземне утворення — сфера чистої плазми, що заворожливо пульсувала всередині складної структури з магнітних кілець, які невагомо оберталися одне навколо одного. Від цього джерела віяло неймовірною, первинною міццю, яка живила весь велетенський підземний комплекс Купола 960.

— Це ж вершина інженерної думки, — Гаррі захоплено розглядав ядро, не в силах відвести погляд від досконалих ліній і потоків енергії. — Цивілізація, яка створила це, мабуть, не мала жодних проблем...

— Окрім ядерної війни і панування штучного розуму, — цинічно зауважив кіт, чиє червоне світлодіодне око блиснуло в темряві переливами плазми.

Зоі мовчки стояла поруч, дивлячись на сяюче світло ядра, яке колись дало їй життя, а Гаррі повільно підняв зброю, намагаючись осягнути масштаби величі й трагедії цього місця.