Дорога додому

Гусениці бітрака гулко вдарили по свіжому, вмитому тисячами сріблястих іскор асфальту, коли важка машина виїхала з напівзруйнованих воріт наукового центру. За ними стелилося мертве місто, що повільно звільнялося від багаторічного тягаря невидимої смерті: повітря ставало прозорим, а сірі висушені тіні на дорогах розсіювалися під дією останніх хвиль нейтралізуючих нанітів.

На передньому сидінні бітрака, поруч із Твіном, умостилася такса, яка вже не тремтіла, а зацікавлено виглядала у велике лобове скло. Позаду, на просторих лавах, влаштувалися Гаррі з донькою та настоятель, який більше не стискав важкий залізний хрест із колишньою тривогою — тепер цей предмет нагадував радше спогад про шлях, який вони пройшли разом.

— Куди тепер, Твіне? — запитав інженер, переводячи подих і дивлячись на чистий, хоч і все ще похмурий обрій. — Генератор стабільний, але світів навколо безліч.

Твін поглянув на панель приладів, де мерехтіли координати їхнього первинного виміру — того самого занедбаного гаража з пропаленим дахом, портових секторів і далеких срібних обріїв, які колись змусили їх утікати. Там усе ще залишалися незавершені справи, старі вороги з «Південного Квазара» та пам'ять про дім.

Хром різко повернув титанове вухо, перехоплюючи слабкий, але знайомий радіосигнал із квантового коридору, що починав пульсувати десь на околиці мегаполіса.

— Ефір стабілізується, — хрипко передав мовний модуль кота, і його червоне світлодіодне око спалахнуло теплою, спокійною гамою. — Ворота відкриються на короткий час. Ми можемо повернутися.

Твін міцніше перехопив штурвал, відчув рівне гудіння мотора й легке тепло нанітів, які завершили свою роботу та мирно ховалися у швах куртки.

— Додому, — тихо сказав юнак, витискаючи газ.

Бітрак різко зірвався з місця, перетинаючи площу й спрямовуючись прямо в новий блакитний вир, що мерехтів попереду. Вони більше не були втікачами — вони стали тими, хто пройшов крізь темряву й приніс із собою світло.

— Рушаймо додому, — з надією в голосі сказав Твін, витискаючи важку педаль газу і спрямовуючи бітрак прямо в мерехтливий блакитний вир квантового коридору.

Світ за лобовим склом розчинився в білому спалаху. Усередині кабіни на секунду запала абсолютна невагомість, а потім важка машина з глухим гуркотом обрушилася на тверду поверхню.

Твін різко викрутив штурвал, вирівнюючи бітрак, і вдарив по тумблеру зовнішніх сканерів. Але замість знайомих портів чи хоча б залишків їхнього гаража екран за залитої сірим попелом лобової панелі показав картину цілковитого знищення.

Замість зеленого світла моря навколо панував мертвий, остекленілий простір. На багато кілометрів навколо тягнулися розплавлені скелі, руїни якихось циклопічних будівель, що перетворилися на химерні напливи скла, і суцільна пустка, де не було жодного сліду живого організму.

Хром миттєво піднявся на своїй панелі, його титанове вухо видало різкий, нестерпний скрекіт, а світлодіодне око блиснуло криваво-червоним попередженням.

— Рівень радіації за шкалою перевищує всі допустимі межі, — пролунав сухий, механічний голос кота, що ледь пробивався крізь електромагнітні перешкоди. — Потужний ядерний або термоядерний розпад. Це не наш світ, Твіне. Нас знову викинуло не туди.

Енні не стримала короткого зойку і міцніше притисла до себе таксу, яка забилася в куток сидіння. Гаррі в паніці почав перевіряти герметичність повітряних фільтрів бітрака, доки наніти у швах куртки Твіна почали тривожно гудіти, миттєво згущуючись у захисний купол проти іонізуючого випромінювання.

Настоятель повільно підняв погляд на випалений обрій, де мертве, розмите червоне сонце висіло серед сірої імли, і мовчки поклав руку на залізний хрест. Вони вирушили в дорогу, але шлях додому знову виявився химерною пасткою часу і простору.