Відлуння в темряві

Світло кишенькового ліхтаря вихопило з мокруватої темряви підземного коридору перекошене від жаху і зневіри обличчя охоронця. Його пальці судомно чіплялися за стіну, намагаючись утримати рівновагу.

— Ти хто? Священик? — злякано відсахнувся охоронець, відштовхуючи простягнуту руку настоятеля. — Не торкайся мене. Саме ви зі своєю вірою рознесли цю чуму по світу. Саме ваші фанатики вбили науковців, що намагалися створити антидот.

І охоронець, панічно задихаючись, різко потягнувся рукою до важкої кобури на ремені, де висів старий сигнальний пістолет, переобладнаний під бойові патрони.

Настоятель завмер, а залізний хрест у його руці важко брязнув об плитку підлоги. У його очах читався не страх перед смертю, а раптовий, нищівний удар усвідомлення — відгомін гріхів інших фанатиків у котромусь із паралельних світів, де віра перетворилася на криваву інквізицію проти науки.

— Стій! — різко крикнув Твін, заступаючи вперед і виставляючи руку з тактичним ліхтарем, світло якого засліпило чоловіка. — Ми не вороги! Ми прийшли з поверхні, щоб запустити протокол очищення і відкрити шлюзи!

Охоронець завмер на мікросекунду, важко дихаючи, але палець на спусковому гачку продовжував тремтіти. У його очах застиг маніакальний блиск людини, яка надто довго виживала під землею серед трупів і спогадів про те, як юрби релігійних фанатиків штурмували інститут, вважаючи вірус «карою за гординю» і знищуючи останніх мікробіологів.

— Ніхто вже нічого не відкриє... — хрипло прошепотів він, націлюючи ствол просто в груди Твіну. — Тут лишилися тільки мертві й ті, хто чекає своєї черги.

Охоронець, дивлячись на залізний хрест у руках священника та напружену постать Твіна, зло і приречено виплюнув:

— Ти з його пастви. Такий само шизанутий фанатик.

І натиснув спусковий гачок...

По коридорах пронісся оглушливий гуркіт пострілу, що боляче вдарив по стінах і змусив аварійні ліхтарі замигати.

Час ніби розтягнувся. Разом із громом пострілу з кишень куртки та швів одягу Твіна вихопився щільний сріблястий вихор. Перепрограмовані наніти, реагуючи на загрозу життю свого носія, миттєво згустилися в щільний силовий щит. Куля, призначена в серце юнака, з дзенькотом розлетілася на дрібні скалки, зіткнувшись із металевим бар'єром. Проте інерція і залишкова енергія важкого свинцю зробили свою справу: один великий уламок пробив захисне поле й навиліт пройшов крізь ліве плече юнака, обпаливши шкіру гарячим болем.

Твін скорчився, притискаючи рукою пробите плече, з якого хлинула темна кров. Настоятель кинувся до нього, намагаючись підтримати.

Але охоронець уже не бачив цього. Його погляд здивовано й порожньо ковзнув по залишках кулі, що рикошетом впали на плитку. Усвідомлення того, що він знову зустрів «фанатика», якого не змогла зупинити навіть смерть, остаточно зламало його залишки розуму.

— Я піду на своїх умовах, — крикнув охоронець, різко задерши ствол і притиснувши його до підборіддя.

— Ні! — крикнув настоятель, простягаючи руку, але було пізно.

Постріл.

Короткий сухий звук потонув у стінах підземного коридору, і шматки червоної плоті, змішані з білою мозковою масою та бризками крові, різко розбризкалися по блідій стіні, залишаючи довгий темний слід.

У коридорі запала абсолютна, оглушлива тиша. Твін важко дихав, спираючись спиною на холодний метал стіни, доки поряд на землю опускався шокований настоятель, дивлячись на страшні сліди людського розпачу в темряві мертвого бункера.