Історія Твіна

Твін гірко всміхнувся, згадавши покинутий гараж у своєму світі, випалені гаражі «Південного Квазара» і ту ніч, коли він паяльником збирав Хрома на уламках старого трансформатора. Юнак зупинився, подивився на священика і вирішив розповісти йому свою історію.

— Світ палав тихо. Не було звичного для старих війн грому ракет чи спалахів ядерного вогню — лише срібний блиск на обрії.

День, коли зникло світло

Усе почалося за кілька місяців до того, як Твін уперше сів за штурвал бітрака. Тоді він ще не ховався по закинутих секторах і не носив на плечі потертий прапор — він був звичайним хлопцем із містечка на узбережжі, який намагався вижити у світі, що стрімко котився в хаос.

Це відбулося на старій вежі зв’язку колишнього портового вузла, де Твін намагався зловити хоч якісь стабільні новини з материка. Ефір штормило. Замість людських голосів динаміки хрипіли лише монотонний металевий скрегіт і короткі шифровані звіти корпорацій. Тоді «Південний Квазар» ще тільки починав зачищати території, виловлюючи останніх волелюбних хакерів та андроїдів-втікачів для примусової прошивки в гарнізонних ізоляторах.

Саме там, серед іржавих контейнерів на околиці промислової зони, Твін і знайшов його.

Маленьке руде кошеня лежало біля розбитого силового трансформатора. Ліва половина його тіла була жахливо пошкоджена викидом високовольтної дуги — мабуть, намагалося сховатися від перших хвиль локального шторму. Живою лишилася лише права сторона, та й то ледь дихала.

Твін, який знав про схеми й паяльники більше, ніж про людей, не зміг пройти повз. Він приніс крихітне тіло до свого сховища — напівзруйнованого гаража з пропаленим дахом.

Народження Хрома

Операція тривала всю ніч. У юнака не було професійного медичного обладнання — лише старий паяльник, кілька плат від розбитої військової рації та шматки покинутого дрона-розвідника.

Він діяв інтуїтивно, з'єднуючи мініатюрні мікроприводи з нервовими закінченнями. Замість згорілого вуха він встановив титановий каркас із високочастотним сканером. Пошкоджене око замінив оптичний сенсор із червонимі синім світлодіодами, здатний бачити в абсолютній темряві та зчитувати частоти ефіру. Ліва лапа отримала сервоприводи, які при кожному русі видавали характерне тихе попискування.

Коли під ранок напівмертвий кіт уперше розплющив очі — одне жовте біологічне, а інше холодне, електронне, — він не замахав хвостом і не замуркотів. Він різко звівся на нові титанову лапу й видав через зібраний на коліні мікромодуль хрипкий, механічний звук:

— Сканери зафіксували рух. Позаду чужі.

Так з’явився Хром. Не просто кіт, а повноцінний партнер, чий розум, підсилений кібернетикою, виявився гострішим за будь-який бортовий комп'ютер.

Перший удар

За тиждень після цього до їхнього гаража прийшли найманці «Південного Квазара». Корпорація шукала тих, хто нелегально ламав внутрішні мережі передачі даних. Твін тоді відчув усю жорстокість системи: на допитах у гарнізонному ізоляторі його тримали три дні, випалюючи шкіру на зап'ястках гарячим електрошокером і вимагаючи здати коди доступу до підпільних каналів зв’язку.

Але вони не врахували одного. Хром не збирався ховатися.

Поки юнак терпів біль у камері примусового виправлення, кібернетичний кіт безшумно прослизнув крізь вентиляційні шахти гарнізону. Використовуючи титанове вухо для перехоплення радіочастот охорони та лапу для зламу електронних замків, Хром замкнув головний контур живлення ізолятора.

Яскравий синій спалах вибив усю систему безпеки на базі. Твін зміг вирвати уламок кабелю живлення, зламати заблокований браслет і вислизнути з-під носа охоронців. Вони викрали важкий бітрак прямо з внутрішнього двору гарнізону, розбиваючи ворота на ходу.

— Саме з цієї втечі й почався наш довгий шлях дорогами випаленого світу — шлях, який згодом привів нас до скель Ольвія, у таємничі виміри та до порятунку вас, — хлопець рушив далі. — Душа — це не те, з чого ти зліплений, а те, що ти робиш, коли навколо темрява, — тихо відповів Твін. — Коли «Квазар» випалював наші міста, а люди ховалися по норах, саме Хром витягнув мене з гарнізонного ізолятора. І зараз він тут, допомагає рятувати цей світ, поки твої молитви збирають пил на підлозі. Без нього ми б навіть не доїхали до цього ліфта.

Настоятель замовк, стиснувши губи в тонку лінію. Він хотів щось заперечити, але в цей момент кабіна різко здригнулася і зупинилася.

Тяжкі двері ліфта розсунулися, відкриваючи довгий, викладений блідою плиткою коридор, освітлений лише тьмяними червоними маячками аварійних ламп. Повітря тут було напрочуд холодним і важким, а датчики на зап’ястку Твіна показували нульовий рівень вірусу.

Вони обережно ступили на підземний рівень, минаючи зачинені лабораторії та ряди герметичних дверей. Раптом із-за повороту до них донісся ледь чутний, хрипкий звук людського дихання.

Твін різко підняв ліхтар, вихоплюючи з темряви постать людини, що спиралася спиною на металеву стіну. Це був виснажений чоловік у потертій форменій куртці колишньої охорони інституту. Він мружився від яскравого світла і стискав у руці старий сигнальний пістолет.

— Ви... живі? — пролунав його слабкий, здивований голос із темряви. — Ми думали, на поверхні вже давно нікого не лишилося...

Настоятель зробив крок уперед, опустивши свій залізний хрест і простягнувши чоловікові руку допомоги:

— Спокійно, брате. Ми прийшли з іншого світу. І схоже, маємо чим повернути життя на цю землю.