Тіні медичного комплексу

Колона бітрака повільно прорвалася крізь рухоме сіре море щурів і виринула на порожню площу перед Центральним науково-дослідним інститутом. Масивна будівля зі скла та темного металу виглядала неприступною фортецею: її високі вікна темніли порожнечею, а біля головного входу застиг покинутий кордон колишніх санітарних служб.

Твін зупинив машину просто біля парадних шлюзів і заглушив важкий дизель. За гусеницями на мить запанувала тривожна, майже дзвінка тиша, яку порушувало лише ледь чутне дихання людей у салоні та тихе дзижчання нанітів, що продовжували тримати захисний купол.

— Прибули, — хрипко мовив Твін, відстебуючи ремені безпеки. — Якщо тут є старий генератор і залишки антидоту — це наш шанс.

Хром спружинив з панелі приладів і першим вислизнув крізь відкритий люк назовні, його титанова лапа безшумно торкнулася асфальту.

— Периметр чистий від біології, але датчики ефіру фіксують залишкове живлення на нижніх рівнях, — пролунав його голос через внутрішній зв'язок шолома. — Хтось або щось усередині досі підтримує роботу старих систем.

Інженер першим підвівся, перевіряючи заряд невеликого ручного ліхтаря. Дівчинка міцніше притиснула до себе невтомну таксу, яка тихо пирхнула, відчуваючи холодний запах великої споруди. Настоятель мовчки рушив за ними, тримаючи в руках важкий залізний хрест — не так для молитви, як для захисту від невідомості.

Вони обережно прослизнули крізь напіввідчинені автоматичні двері інституту. Усередині панував сухий, холоднуватий морок лабораторій, де на столах досі стояли перевернуті колби й запорошені комп'ютери. Але головне — в глибині центрального атріуму чітко лунав рівний, низький гул квантового генератора.

Шлях до порятунку був відкритий, проте повітря навколо ледь помітно мерехтіло від старого захисного поля, яке охороняло комплекс від зовнішнього світу краще за будь-яку зброю.