Дихання невидимої смерті

Твін зачинив герметичні повітряні фільтри бітрака й перевів систему кабіни на автономний кисневий цикл. У пам’яті одразу спливли записи з архівів минулого виміру: нещадний вірус викошував людей за лічені дні, залишаючи по собі не рухомі тіні, а лише мертву тишу та застиглі будинки.

Раптом із кишень куртки Твіна та роз’ємів бортового комп’ютера почав сочитися ледь помітний сріблястий пил. Перепрограмовані наніти реагували на повітряне середовище нового світу, утворюючи навколо бітрака тонку захисну оболонку — бар’єр проти агресивного патогена.

— Дивіться... — прошепотіла дівчинка, показуючи у вікно на моторошну пустку мертвого міста, де серед застиглих автівок перекочувалися лише розвіяні вітром папери.

Настоятель занімів, озираючись на безмовні вулиці. Навіть його фанатична віра розбивалася про холодний жах світу, що знищив себе зсередини без жодних воєн і монстрів.

— Датчики фіксують лише залишкове теплове випромінювання нашої машини, — напружено промовив Хром, спрямовуючи мікрофон у порожнечу вулиць. — Але якщо зупинимося чи розгерметизуємо кабіну, вірус знищить нас так само швидко, як і попередніх мешканців.

Батько дівчинки швидко кинув оком на цифрові карти. На схемі мегаполіса блимала одна зелена цятка — єдиний ізольований медцентр на протилежному кінці міста, де зберігалися старі штами антидоту, а головне — стабільний квантовий генератор для наступного стрибка.

— Тримаємо курс туди, — рішуче сказав Твін, увімкнувши підвищену передачу й різко викручуючи штурвал.

Гусениці бітрака зринулися з місця, а рої нанітів невидимим щитом розсіювали агресивний аерозоль. Вони рушили крізь мертвий вир мегаполіса, везучи дивну, крихку компанію: хакера, кібернетичного кота, інженера з донькою, собаку та людину, яка вірила в зовсім інші дива. Попереду на них чекало місто-привид, де єдиним і найстрашнішим ворогом було саме повітря.