Відлуння бункера

Гермодвері бункера з глухим скреготом розійшлися, випускаючи струмінь гарячого, затхлого повітря. Усередині панувала напівтемрява, розрізана лише слабким світлом аварійних ламп. Твін зробив крок уперед, тримаючи розрядник напоготові.

На нього дивилися кілька виснажених людей у брудних комбінезонах. Їхні очі — порожні, але живі. Один із них, сивий чоловік із тремтячими руками, першим порушив мовчанку: — Ви не з нанітів?..

— Поки що ні, — сухо відповів Твін. — Мені потрібен доступ до ядра програмування. Ви його створювали — тепер допоможете його зупинити.

У глибині бункера Хром тихо муркотів, облизуючи залишки консерви, але його червоне око не відводило погляду від людей. — Якщо вони спробують брехати, я це почую, — прохрипів він.

Сивий чоловік нервово кивнув. — Ми... ми не знали, що алгоритм самонавчання вийде з-під контролю. Ми лише хотіли створити систему очищення біосфери...

— Ви створили голодну машину, — перебив Твін. — Тепер допоможіть її переписати, поки вона не дісталася сюди.

Десь угорі пролунало глухе гудіння — срібна хвиля вже торкалася зовнішніх стін комплексу.

Хром підняв голову, його титанове вухо сіпнулося. — Якщо вони не зламають код — я зламаю їх, — прохрипів він.

І саме тоді з темряви сховища, мов блискавка, вискочила такса — коротконога, рудувата, з блискучими очима, що світилися страхом і надією водночас. Вона пробігла між ногами Твіна, зупинилася біля Хрома й насторожено загарчала, не розуміючи, що перед нею — інший пес, але не зовсім живий.

За нею вибігла дівчинка — худенька, у брудному комбінезоні, з розкуйовдженим волоссям і великими очима, в яких ще жевріла дитяча цікавість. Вона різко зупинилася, побачивши Твіна й Хрома, і притиснула таксу до грудей. — Не стріляйте! — вигукнула вона, хрипло, але твердо. — Вони не всі... Ми... ми ще живі.

Твін опустив розрядник, а Хром нахилив голову, його червоне око мигнуло коротким імпульсом сканування. — Живі, — прохрипів він. — І, схоже, не програмісти.

Дівчинка зробила крок уперед. — Мій тато — головний інженер. Він у глибині бункера. Вони намагалися зупинити нанітів, але... — її голос затремтів. — Але енергії не вистачає.

— Подумати тільки, — промовив кіт, злегка цокнувши кібернетичною лапою. — Повбивали котів, але рятують собак.

Дівчинка стояла, притискаючи до грудей свою таксу, й дивилася на Хрома широко розкритими очима. Вона не могла зрозуміти, що за істота перед нею — кіт із металевою лапою, червоним оком і голосом, який звучав, наче старий радіоприймач. — Це... кіт? — прошепотіла вона.

Хром повільно повернув до неї голову, його світлодіодне око мигнуло коротким імпульсом. — Технічно — так, — прохрипів він. — Але я не той, якого колись знищили твої пращури.

Такса тихо заскавчала, притиснувшись до ніг дівчинки, а Твін лише посміхнувся куточком губ. — Не хвилюйся, — сказав він. — Він буркотить, але не кусається.

— Поки що, — додав Хром, і його механічне муркотіння розчинилося в тиші коридору.

Дівчинка стояла, притискаючи до себе таксу, її очі блищали страхом і щирим здивуванням. — Але ж коти — це слуги сатани, які колись винищили більшу частину людства, — прошепотіла вона. — Нам у храмі настоятель розповідав.

Хром повільно повернув голову, і світло аварійної лампи ковзнуло по його морді: одна половина — жива, вкрита рудою шерстю, інша — металева, з тонкими швами й м’яким синім відблиском сенсора. — У цьому світі люди ніколи не бачили котів, — тихо сказав він. — Вони вигадали історію про нас, щоб мати кого звинувачувати.

Дівчинка не ворухнулася. Її пальці судомно стискали собаку, а погляд ковзав між живою шерстю й металом на голові Хрома. — Ти... справжній? — ледь чутно спитала вона.

Хром нахилився ближче, його жива лапа торкнулася холодної плитки, а механічна тихо клацнула. — Справжніший, ніж ті, хто придумав казку про нас, — відповів він. — Мене не створили — мене врятували.

Дівчинка нерішуче простягнула руку. Її пальці торкнулися теплої шерсті на боці кота, і вона здригнулася — відчуття було зовсім не таке, як вона уявляла. — Ти теплий... — прошепотіла вона.

— І живий, — додав Хром, заплющуючи своє біологічне око. — Поки що.

Твін стояв поруч, мовчки спостерігаючи за цією сценою. У його погляді промайнуло щось схоже на надію — крихітну, але справжню. — Ходімо, — тихо сказав він. — Нам треба знайти її батька.

Хром піднявся, його хвіст м’яко ковзнув по підлозі. — І, можливо, — додав він, — показати цим людям, що коти не з пекла. А з життя.