Протокол зворотного стрибка

Твін рішуче висмикнув дешифратор із роз’єму й схопив рюкзак із консервами. — Запускаємо протокол зворотного стрибка. Треба дістатися енергоблока на нижньому рівні раніше, ніж наніти прогризуть зовнішні гермодвері.

— Стривай, Твін, — Хром не рушив із місця. Його червоне око блиснуло в напівтемряві. — Якщо бодай одна з цих мікроскопічних потвор пройде з нами у наш світ, вони розмножаться... і його не стане.

Твін застиг, не донісши ногу до наступного сходинкового прольоту. Слова кота вдарили сильніше за будь-який розрядник. Він опустив погляд на свій запилений комбінезон, на металевий корпус дешифратора, на лямки рюкзака, де міг осісти невидимий пил цього приреченого світу. Мільярди безжальних нанітів, здатних розчинити будь-яку живу істоту за лічені хвилини, чекали лише на шанс зачепитися за тканину чи метал.

— Ти маєш рацію, — прошепотів він, і в його голосі вперше прозвучав справжній холодний жах. — Якщо ми просто відкриємо портал і стрибнемо туди, ми принесемо смерть власному дому на власних плечах.

Хром безшумно підійшов ближче, його титанова лапа сухо скрипнула по бетонній підлозі. — Нам потрібен повний цикл квантової стерилізації перед запуском колайдера, — мовив він, і його світлодіодне око спалахнуло синім, обчислюючи залишки енергії системи. — Іншого шляху немає. Якщо хоча б одна зернина цієї срібної зарази проскочить із нами — ми станемо могильниками власного світу.

Твін мовчки кивнув. У його очах загорівся той самий блиск, що з’являється лише в тих, хто вирішив ризикнути всім.