Код забуття

Твін сів перед архаїчним монітором, і його пальці затанцювали над клавіатурою, витягуючи з напівзгорілих секторів пам’яті зашифровані системні логи. Блідо-блакитне світло екрана відбивалося на його втомленому обличчі, поки очі швидко бігали по рядках, перечитуючи історію загиблого світу.

— Уявляєш, Хром, у їхньому світі не було котів, — промовив він, не відводячи погляду від екрана. — Їх винищили ще у середньовіччі. Люди вірили, що чума відступила завдяки знищенню «слуг сатани», а не через карантин, який випадково врятував решту населення.

Хром невдоволено цокнув титановою лапою по металевій підлозі, його вухо різко повернулося до темного виходу з коридору. — Нам не потрібно відчиняти бункер, — прохрипів він із глибокою зневагою. — Не можна довіряти людям, які знищують котів.

— Людям узагалі не варто довіряти, — відповів Твін, кинувши короткий погляд на запечатаний житловий сектор. — Але зараз головне — зрозуміти, як вибратися звідси.

Він знову втупився в екран, де розгорталися фінальні дані архівів. — Останні записи говорять про потужну хакерську атаку на вузол програмування нанітів, — тихо промовив він. — Після цього вони почали перероблювати всю фауну на біодобрива. Коли катастрофа набула масштабу, зупинити процес уже було нікому — творці самі стали першими жертвами власної дурості.

Хром знову цокнув лапою, його титанове вухо нервово сіпнулося, ніби перевіряючи, чи не підслуховують їх із бункера. — Дикуни, — прохрипів він. — Знищити найкращих створінь у Всесвіті через власну тупість... Добре, що наніти не залишили від них нічого, крім сувенірів для газонів.

Твін різко перевів погляд на сусідню вкладку, де мерехтіли схеми високовольтних розподільників енергії та квантових генераторів поля. — Але це дає нам шанс, — його обличчя посвітлішало. — Атака створила колосальний енергетичний сплеск у просторі — той самий шторм, який закинув нас сюди. Якщо перенаправимо залишки потужності комплексу на центральний колайдер і спровокуємо зворотний імпульс, ми зможемо відкрити розрив між вимірами.

Хром наблизився до термінала, вдивляючись у графіки частот. Його червоне світлодіодне око блиснуло, фіксуючи розрахунки. — Ризиковано, Твін. Якщо частота не збіжиться навіть на соту герца — нас розірве на атоми або розмаже по квантовій сітці цього мертвого світу. Але... сидіти тут і чекати, поки срібна хвиля добереться до бункера й з’їсть наших котоненависників, ще гірше.

Він підняв голову, і його механічний голос став майже спокійним: — Що робимо?