Дорога на захід

Дорога розгорталася перед ними, мов розбита стрічка старого асфальту, густо заросла яскраво-зеленою травою. Обабіч застигли багатоповерхівки — мовчазні свідки минулої цивілізації, повністю окуповані дикою природою, але моторошно порожні всередині. Жодного співу птахів, жодного шелесту дрібних звірів у кронах. Лише глухий гул дизеля бітрака та дзвінкий цокіт сервоприводів Хромової титанової лапи.

Твін тримав руки на штурвалі, вдивляючись крізь лобове скло. Потертий прапор на плечі його куртки ледь тріпотів на вітрі. На розгорнутій паперовій карті чорніла металева позначка — науковий комплекс на західній околиці.

— Позаду росте тиск у спектрі, — прохрипів Хром, повернувши хромоване вухо назад. Його червоне світлодіодне око спалахнуло, а друге звузилося до щілини. — Срібна хвиля зміщується за нами. Вони вже за кілька кварталів.

— Маємо лічені хвилини, — відповів Твін, стискаючи зуби й глибше натискаючи на педаль газу.

Гусениці висікли іскри з потрощеного бордюру, коли машина вилетіла на широкий проспект. Попереду, серед моря зелені та скелетів мегаструктур, виріс монументальний комплекс із темного композиту. Масивні ворота центрального корпусу були зачинені, але на панелі управління мерехтів слабкий зелений вогник аварійного резерву.

Хром переступив лапами на панелі приладів, спрямувавши мікрофон у бік стін інституту. — Є автономне живлення. Контур активний. Хтось... або щось досі підтримує систему, — його голос зірвався на тривожній ноті.

Твін різко вивернув штурвал, спрямовуючи машину до заблокованого входу. Позаду вже відчувався холодний подих нанітів — невидима хвиля стирання, що наближалася з кожною секундою.

Бітрак клюнув носом і завмер за кілька метрів від воріт. Твін вистрибнув на траву, витягнувши пошарпаний дешифратор. Екран спалахнув синім світлом, виводячи застарілі протоколи захисту. Пальці юнака залітали по кнопках, обходячи рівень за рівнем закриті шлюзи, поки за спиною вже відчувався крижаний подих катастрофи.