2

Минали години. На дворі почало темніти. А вони і далі просто сиділи обнявшись і спілкувалися подумки. Що це було справжнє кохання чи може оманлива закоханість? Байдуже. Головне, що їм було добре разом. І це єдине що мало значення.

Дивно, коли людина шукає чогось але сама не розуміє що шукає. Проте іноді буває саме так. І буває це з кожним. Просто ми не звикли це помічати.

Шум міста, маргінальні псевдо ідеї, споживацька рутина поглинають нашу увагу. Ми постійно чекаємо чогось надзвичайного. Але ж найбільші дива з нами трапляються тоді, коли ми цього не помічаємо.

Холоднокровність нашого суспільства стала настільки сильною, що кожен думає виключно про себе і про свої амбіції. Так, ніби на цілому світі є тільки він один.

Проте найбільшою таємницею залишаються наші почуття. Чому саме вони стають містком між людьми? Чому не гроші, слава, популярність, краса тіла – але саме почуття. Щось, що змушує нас реагувати на іншу людину саме так чи інакше. Хочемо ми цього чи ні але ми є підвладні їм а не вони нам. Хтось це називає покликом тіла, хтось брудними інстинктами, хтось вищими ідеями творення.

Але це не міняє їх суті. Що це насправді ще ніхто не дав відповіді. Момент коли двоє людей дихають одним повітрям, дивляться в одному напрямку, чують одну мелодію. Дехто каже, що це любов. Хоча сказати, що це вище моральне почуття складно.

Ми люди і як би нам не хотілося у нас є своя природа. Природа, що проходила довгу мандрівку еволюції від перших збирачів до вчених-генів і супер зірок. Але це не має особливого значення. Бо кожен із них щось відчував. Кожен з них мріяв, любив, ненавидів, жалів, вірив. Як і кожен з них у чомусь із цього списку помилявся, в чомусь розчаровувався і від чогось відходив. Ніхто з них не дав чіткої відповіді навіть на одне з тих сотень питань. Ніхто не зміг пояснити різницю між справжнім коханням і закоханістю, між дружбою і просто знайомством, між вічним і буденним. Питання котрі чекають своїх відповідей.

А навкруги була ніч. Вона опускала на місто своє чорне покривало і виводила в цей світ своїх дітей. В її тіні ходили і закохані романтики і дрібні злодії і рецидивні вбивці. І всі вони чогось шукали. І кожен з них бачив у цій темноті свою ілюзію, свою пристрасть, свою вічність.

Чому ми боїмося ночі? Цієї пори доби, коли замість сонця на небі лише блідий місяць і далекі, холодні зірки? Чому з настанням темноти по наших жилах пробігає якийсь не зрозумілий страх? Від чого? Хіба ніч не така сама пор як і їй протилежний день. Хіба вона чимось гірше. Чому із появою сутінок у наших душах починається не зрозуміла маленька істерика. Зовсім не помітна, така не значна. Але є. І всі злі діяння відьом приписують саме в цей час. Чому ніч стала синонімом злих сил, розгулу нечисті і різних примар? Чому саме так? На це важко відповісти. Бо ніхто пояснити не може її значення до кінця.

Кожен вірить у те, що хоче вірити і бачить те, що хоче бачити. Хтось бачить місяць, зорі, співає серенаду під вікном коханої. А хтось використовує цей час для своїх не зовсім хороших цілей. І кожен з них живе своїм життям.

Вони повернулися додому під ранок. Радик навмисне їхав поволі різними дорогами. Він ніби хотів відтягнути час. Але чому? Від чого він хотів втекти? Він і сам не знав відповіді на це. Але хотів якнайдовше побути з нею. З цим ангелом.

На годиннику була уже четверта година ранку коли машина зупинилася біля брами Радикового будинку.

Віка спала в кріслі. Вона навіть не відчула коли Радик зупинив машину. Він поглянув на неї. «І що далі – спитав себе Радик – Куди її подіти? Хіба до себе тягти? Чи може повернути її додому. Але як це виглядатиме все. Ну от уявити собі… Ні, краще до себе. Хай спить. А ранком повернеться».