Глава 6

Біда, кажуть, не приходить одна. На лікарняному ліжку сиділа молода жінка. Щойно вона дізналася свій діагноз – рак підшлункової залози останньої стадії. Вона була бліда. Руки тряслися. Вона була одна, самотня серед цілої маси людей.

Каріна молилася про чудо. Проте чуда уже ніхто не чекав. Все було надто, як кажуть, запущено.

Страшна хвороба пожирала її потроху, прискорюючи шлях в домовину. Але ж їй іще нема сорока. Така молода, така колись красива, відмінниця. А тепер страшна, суха, з чорніла від усього баба.

Жінка згадувала свою молодість, шкільні роки, дитинство. Воно було щасливим. Батько адвокат, мати вчителька. Сама вона відмінниця. Не відчувала ні в чому не достатку. Донька-одиначка. Про таких кажуть що то «дарунок чоловікові від Бога». Але її чоловікові попався далеко не подарунок.

Ще з шкільної парти дівчина звикла, що все має отримувати. Вона ніколи не могла змиритися, що хтось кращий за неї. Всі мали говорити і хвалити лише її і приділяти увагу всю тільки їй. Так як це робили дома батько з мамою. Виховані в дусі вседозволеності батьки дозволяли своїй улюблениці все, що лише можна було. Зараз вона це згадувала з презирством сама до себе. А тоді… А тоді все було по іншому.

Красуня, розумна, мила, чемна дівчинка. Нею не могли нахвалитися вчителі і дирекція. А як вчиться. Ще й на гуртки встигає. Малює, вишиває і ходить в музичну.

Вона сіла обгорнувши ноги руками і знову поринула в спогади. О, як нею захоплювалися хлопці. Не один домагався її уваги. І не одного вона відшила. А тепер отут сама, нікому не потрібна, всіма покинута.

Ні дітей, ні сім’ї, ні чоловіка. А було все. Було. Але якось ніби випарувалося. Все зникло як кадр із екрану. І лише страшна реальність стін нагадувала їй хто вона і де.

Чоловік пішов від неї, коли дізнався про хворобу, забравши з собою дочку. Він так і сказав: «а що ти така робитимеш з дитиною? Ще чого доброго заразиш її чим небудь». Її провідувала мама, котра сама уже ледь ноги тягала по світу.

Каріна лягла. Вона боялася заснути і не прокинутися. Боялася померти. Так ще хотіла жити. Вона мріяла ще повернутися до звичного для себе життя. думками летіла додому. Хотіла щоб все було як і раніше. Але й разом із тим розуміла, що такого вже не буде. І що їй залишилося уже зовсім мало.

Провідати прийшла її єдина подруга Алла. Вони були однокласницями і подругами. Проте Алла на відміну від Каріни не була такою самозакоханою. Дівчина була більш відкритою і комунікабельною. У неї була сестра Юля і ще зведений маленький брат Саша.

Мама Алли була одружена вдруге. А оскільки дівчина була найстарша з дітей то і відповідно на неї уваги було найменше а обов’язків найбільше. Треба сказати, що це виховує в дитині певні риси характеру.

Тепер Алла і сама була заміжня. У неї теж троє дітей. Чоловік Микола. І ніби життя не казка. Та все ж не скаржиться. До Каріни приходить іноді, чисто жаліючи. Вони давно вже не подруги.

– Привіт Каріна, ну як ти тут ? – Алла зайшла в кімнату. – Я тут до тебе забігла на пару хвилин.

– Привіт. Та от дихаю ще. Хоча…

– Та перестань. Все ще може буде добре. Люди ж якось виходять. Не ти перша.

– Так. Я не перша. Але чудес не буває.

– Бувають лише треба вірити! Ти пам’ятаєш як мій Коля був взявся пити? А зараз ні грама. А ти говориш. Є чуда.

– Та але це не рак. Таке порівняла.

– Бо ти так ставишся до себе. А знаєш кого нині бачила?

– Кого? – якось однотонно з порожнім поглядом спитала Каріна.

– Радимира пам’ятаєш?

– Того курдупелька? – з презирливістю прокоментувала Каріна.

– Та я би не сказала, що курдупель. – засміялась Алла. – А знаєш, він такий класний, років на десять молодший виглядає.

– Ага, далі губи малює маминою помадою.

– Не думаю. Хоча краситься він точно. Артист. У фільмах знімається. З Америки приїхав.

– І що? Курвій стопроцентний.

– Чого ти так. Я би так не сказала. І чого ти так ставишся до людей. Та хай собі розвиваються.

Вони ще трохи поговорили про своє наболіле і Алла пішла. А Каріна знову залишилася одна.