Глава 4

Вероніка сиділа сьогодні в дома. Вона цілу ніч плакала. Її Любчик виявився звичайним бабієм. Тепер вона самотня. Вони розійшлися. А кілька днів тому вона застала його в обіймах якоїсь «чмари» біля кафе, просто на очах людей.

Тепер вона жаліла, що так повелась із Радиком. Вероніка намагалася зателефонувати йому кілька разів. Але марно. Трубку ніхто не брав. І тільки довгі, протяжні гудки чулися в трубці. Лише вчора вона змогла знайти номер Ріккі. Того самого хлопця з котрим був знайомий Радик і котрий допоміг йому знайти себе в Америці. Кілька разів ніхто не відповідав.  А потім Ріккі сказав їй аби більше не дзвонила. Сказав, що у хлопця все добре. Що тепер її колишній з великим майбутнім.

Тепер вона була для нього ніхто. Просто колишня знайома. Вероніка помалу усвідомлювала страшну правду того, що сама стала причиною їхнього розлучення. Що Радик любив її. І напевне б повернувся до неї якби не її дурість. «Чому ? – запитувала вона себе – Чому!? Що ж далі? Як мені далі?». Вона просто не мала більше сили іти вперед. Вона розуміла, що все втрачено. Радик уже ніколи тепер не повернеться. Він просто не хоче її бачити. І в цьому винила себе. «Ну чому я так поступила? Він же ж був нормальним!» – плакала вона в тишині кімнати. А дощ за вікном не переставав падати.

Один раз вона уже пробувала накласти на себе руки. Якби не батько – то вже би давно в лежала домовині. Тоді вона втратила дитину. Свою дитину. Дитину, котра стала на дорозі між нею і Радиком. Діагноз був невтішним – безплідність аж до смерті. От що дали їй ті вечірки. Розбите серце, біль, пустоту, самотність. А ще й до всього й бездітність. Ходячий гріб. Кому вона тепер така потрібна? Та нікому! Яке тепер має значення її серйозний тато і купа грошей. Зате вона тепер всього на всього лише дешева шльондра.