3

               …А тим часом десь далеко від неї Радик дописував останні акорди свого нового твору…

       Радик сидів в дома. Раптом йому захотілося чогось смачненького. Чого він іще сам не знав. Але перш за все чого він хотів  так це просто прогулятися. Нова машина хоч і не була такою комфортною як його джип, що стояв у гаражі в дома. Однак все ж була так нічо. Радик сів у машину. Куди їхати? Він реально не знав куди насправді можна було б податися. Тому він просто рушив.

       Радик катався вулицями міста. Йому подобалося просто так їхати. На дорогах було спокійно і не було майже руху. Це було під вечір. Сніг навкруги засипав усе і без того не впізнане місто. Світили ліхтарі. Майже все місто було вбране у гірлянди що освітлювали його в цю темну пору доби. Це був грудень місяць і тому на дворі швидко темніло. Фактично уже десь до сімнадцятої було вже темно. Радик під’їхав під один магазин. Йому захотілося брендіколи. «Так – подумав хлопець – як же тут ще далеко до Америки. Добре що хоч щось є. Могло б бути і гірше». Він зробив покупку і вийшов на вулицю. Самому не вірилося, що він тут, за тисячі кілометрів від Америки. І раптом вперше його настигла думка про Лео. Це було дивним явищем для нього. Та Радик не завдав собі клопоту передзвонити до неї. «Ну навіщо відволікати людину. Хай відпочиває від мене» – подумав він. На вході він наткнувся на якогось чоловіка, котрий мало не збив його на льоту в магазин. Цей тип здався Радику знайомим. Але хлопець не мав бажання ні з ким зустрічатися. А навіщо? Логічно, що всі будуть зараз його тільки простити про щось. А він ще добре пам’ятав старі образи.

      Радик і далі катався по місту. В якийсь момент він зупинився і просто припаркував машину на обочині. Радик нагадав собі, що за містом є горб з якого видно усе місто. І як колись він іще з Танею (про це йому було до тепер важко згадувати) там зустрічали вечори не один раз. Радик швидко рушив туди. Дорога була взагалі порожня тепер. Тому машину йшла мало не на повному ходу. Так, треба визнати Радик любив швидкість. Його пристрасть до швидкої їзди виросла там – в Америці. І це ж зрозуміло. Адже там на автомагістралі не поїдеш сорок кілометрів в годину.

      Так тут нічого не змінилося. Радик зупинився на самому горбку. Це була дорога що вела в місто, котре розклалося в низу. Зараз, коли на дворі була ніч а місто освітлювали сотні ламп і різного роду гірлянд видовище було вражаюче. Він милувався цим краєвидом досить довго. Проминула може година, може і дві. Чого хотілося зараз молодому чоловікові це просто щоб поруч хтось був. В машині тихо грала музика. Вона розслабляла Радика і вливала в застояну кров нову жагу адреналіну. Жагу нових пригоді і відчуттів. Раптом задзвонив мобільний телефон. Мобільний це була класна річ. Можна було спілкуватися де завгодно і з ким завгодно. Для людей на пострадянському просторі це був взагалі подарунок благ цивілізації. Це був Пітер, один із друзів по майданчику і в житі. Він запрошував Радика через місяць летіти з ним до Стамбулу а звідти на до Італії. Радик сказав, що до Туреччини летіти зараз не може а от в Італії готовий буде зустріти його як раз через місяць.

      Була вже майже девята година і хлопець виріши, що варто повертатися назад. По дорозі додому йому знову ж хтось телефонував. Номер був не знайомий і тому Радик не збирався на нього відповідати. Залишив машину на дворі він сам зайшов у хату. Мама ще не спала. Вона дивилася телевізор. Вона почула що син повернувся і вийшла з кімнати.

– Де ти був? – спитала вона.

– Гуляв – якось мляво відповів він – я піду спати.

– А їсти?

– Я поїв дорогою… мам я звик до свого ритму..

– Ех.. знаєш, я хотіла з тобою поговорити.

– Ну то кажи – так само мляво сказав хлопець.

– Справа в тому, що у мене є одна талановита учениця. І раз ти уже тут – то міг би щось підказати, порадити… ну не зхнаю там..то Лариси Миронівної дочка. Ти ж пам’ятаєш Ларису Миронівну? Нашу сусідку далеку!

– Ну можливо і… швидше за все – ні.

– Мамо, а що я маю сказати? Ну є ж казтинги, там чи якісь гуртки і так далі – якось пробубнів Радик.

       Скільки ж він бачив таких «талановитих». Як би ж вона знала…

– Просто ну щось би ти підказав, щось порадив… може як вже зі свого боку… ну …

– Ну мамо – ти думаєш, щоу неї талант!? То нехай працює над собою. Мамо очі роззуй! Що я пораджу! Я живу в іншому світі, в іношму суспільстві і взагалі в інших умовах!

       Перед нею стояв не той двадцятирічний розгублений Радик, котрого вона відправляла до інституту. Ні. Це був тридцятилітній молодий чоловік з певним життєвим досвідом, з довгим до пліч темним волоссям, із запалими скулами і пустими очима. Це був далеко не той юнак – котрого вона називала своїм сином.

– Ну нехай. Добре, я погляну на твою протеже…. А зараз я піду спати… – похмуро відказав він.

          Радик швидко заснув. Він був просто втомлений але від чого сам не знав. Якась страшна сила спивала його енергіюі мучила серце. Завтра він покаже своїй наївній мамі, що її вихованка туповата, гнила мала, котра лише добре фантазує і не більше. А сьогодні він просто засне. І втече від усього у свій окремий світ. Світ, котрий є для всіх закритим. Світ, що його побудував тільки він і тільки для себе. Він засинав. А над ним уже витав холодний дух, дух зла, дух смерті.