Глава 1

Радик сів в таксі і попросив до вокзалу. Він уже говорив досить з акцентом. Постійна робота з англійським текстом залишила глибокий відбиток на розмовній мові.

Поїзд відправлявся аж через шість годин. Так що йому залишалося ще довго чекати. Не бажаючи себе обтяжувати чеканням, Радик знайшов таксі. Він забажав їхати бодай до Черкас. Щоб звідти сісти на поїзд.

– А ти знаєш скільки з тебе ? – не надто чемно поцікавився водій.

– Яка тобі різниця. Я оплачу. Скільки?

Названа сума цілком влаштувала Радика і він склав усі валізи в машину рушив. За вікном мелькали дерева, будинки, якісь не знайомі вулиці, містечка і села. Ще трошки і він буде вдома. Але чомусь це Радикові не приносило ніякої радості.

Він просто їхав. Просто сидів і дивився на чужі йому обличчя, що мелькали час до часу перед машини чи збоку.

Все, що він бачив було йому далеким, чужим, не рідним. А що тепер було для нього рідним? Хто він? І взагалі чого сюди приїхав? Питання котрі, що раз більше мучили… А машина все їхала і їхала роблячи свій слід в глибокому, свіжому снігу на дорозі.

Був уже пізній вечір коли Радик під’їхав до будинку. Він мав записану точну свою адресу. Тепер він не впізнав би навіть своєї хати.

На дворі було темно. На годиннику була о пів на десяту. Він розплатився з таксистом і взявши валізи пройшов кілька кроків і зупинився. В домі було темно. Напевно мама уже спала. Він тихенько постукав у вікно аби хтось відкрив двері. Довелося стукати кілька разів доки з іншого боку не почулося:

– Хто там?

– Це я …мамо… – він говорив не впевнено.

– Хто це? – повторив голос.

– Я.. Радимир… – ще раз не впевнено сказав хлопець – Я приїхав!

Нарешті після кількох хвилин двері все ж відчинилися і на двір виглянув промінчик від світла лампочки. Радик ступив крок і завмер.

Перед ним стояла старша жінка і дивилася на нього. З усього було видно, що вона не дуже вірила словам почутим від нього.

– Це ж я мамо! – вже чіткіше проказав Радик – Ти мене не впізнаєш!?

– Впізнаю – якось не сміливо відповіла жінка. Її сумнів помалу розвіювався. Але все ще мав місце – А ти чого так пізно… І не попередив…

– Вибач. Так вийшло. Я не мав можливості. Я лише сьогодні прилетів з ранку.

– Ну заходь, заходь. Чого стоїш на порозі.

– Дякую. Я тобі привіз подарунок. Відкриєш завтра. Можна мені відпочити?

– Так іди в ванну, може тобі щось їсти розігріти?

– Ні, не треба. Я поїв дорогою. Дякую.

Наступний ранок для Радика був ніби страшний сон. Після того як він розплющив очі то мало не закричав з переляку. Ні, це не був сон. Він насправді вдома.

Годинник на стіні показував під на першу дня. Нікого не було всередині. Лише дзвінок змусив знову налякатися хлопця. Він відвик від домашніх телефонів. Тому відповідати на дзвінок не збирався.

В холодильнику він знайшов лише торт. А в шухляді звичайну «мівіну». Старі добрі напів фабрикати і солодке. Це нормальний раціон для Радика. І не правда якщо кажуть, що воно шкодить. Він їв так давно і все одно живий, здоровий. На дворі було холодно. Снігу було так, що довелося прочищати стежку собі до хвіртки. 

Радик вперше за багато років зробив те, що не робив давно – по відмітав стежки. Цю колись звичну роботу, котра тепер для нього виглядала по новому. Він ніби відкривав у цьому щось, чого ніколи раніше не бачив.

Хлопець взяв старий ключ і пішов щоби відімкнути гараж. В ньому ще стояла стара «четвірка». «Цілком збережена – подумав Радик – Аж жаль, що так стоїть. Все зовсім так як залишив її тоді коли ще в Київ їхав. Скільки років… Але я на ній зараз напевне уже не поїду. А от машину собі гарну взяти можна… Цікаво, а скільки тут гарний джип коштує!?». Він вийшов з гаража і пройшовся подвір’ям. Все абсолютно стало йому чужим. Навіть повітря якесь не привітне. Все цілком ніби нове. Доки мама на роботі він захотів прогулятися.

В салоні машини були по кілька тисяч доларів. Радик довго приглядав собі щось на кілька тижнів. А тоді побачив гарного сірого красеня. Це був наполовину джип якоїсь китайської марки. «Це саме те, що мені потрібно. Малі затрати, швидкість, вигляд і головне не дорого». Він сів приглянув і сказав, що хоче саме це авто.

З оформленням документів все зайняло довгий час. Тому йому сказали ще приїхати взавтра для повного оформлення. Але він уже міг їхати на своїй машині додому. Все потрібне йому уже зробили. Звичайно Радик заплатив не малі гроші. Але треба сказати, що в Україні хоч і почалося двадцять перше століття все одно можна було зробити все «за гроші». Тому він «дав куди треба», щоб «усе було пучком». На завтра йому уже обіцяли всі готові документи до вечора. Повернувся Радик додому пізно.

– Де ти був? – спитала здивована мати коли побачила машину біла брами – І чия це машина?

– Моя. Я купив її нині. Мама, тут так все просто можна полагодити з документами, що аж дивно, що ти собі не купиш якусь машину. Чесно.

– Та яку машину. Ти що знущаєшся! А гроші на бензину звідки?

– Я тобі дам. Скільки треба. У нас, майже, ніхто не ходить пішки. Всі або на авто або автобусом.

– Ну то у вас а то у нас…

– Добре мамо. Залишу тобі цю. Я… – і він не встиг договорити, бо мама його перебила.

– Може ти будеш щось їсти? Сідай за стіл. Я зараз!

– Мама, розкажи мені щось…

– Та нема що розказувати синочку. Сам бачиш як живу. От так і тягнемо. А ти краще розкажи як там?

– Теж якось живу – засміявся Радик – Робота, сон, робота і дискотеки…і….

– Ти б уже завязував з дискотеками тими – перебила знову Олена Кирилівна – Одружився б нарешті. Бо…

– Бо що? – якось незрозуміло спитав Радик – Мені двійку в журнал покладуть. Мама, що це мені дасть. Мені потрібно ще багато працювати. Зрештою, я і так живу… не погано.

– Ну а маєш якусь там дівчину?

– Мама, це моє життя… так маю… у мене багато друзів, подруг… і що… … І давай краще не будемо про це. Це беззмістовна розмова.