Ціна мовчання

✦ РОЗДІЛ 24. Амелія

Коли двері приймального відділення зачинилися за ношами Ліама, Амелія вперше за всю ніч залишилася без можливості взагалі щось робити. У машині швидкої вона могла хоча б дивитися на монітор, відповідати на запитання медиків і триматися за думку, що кожна наступна хвилина наближає їх до лікарні, але тепер його забрали за подвійні двері, а їй залишився тільки яскраво освітлений коридор і червоні плями на власному одязі.

Один із медиків швидко передав інформацію лікарю, інший відповідав на запитання медсестри, і Амелія вловлювала лише окремі слова: ножове поранення, значна крововтрата, нестабільний тиск, термінове обстеження. Вона стояла біля стіни, тримаючи руки перед собою, і дивилася на кров, яка вже засохла темними смугами між пальцями.

— Міс, ви з пацієнтом? — звернулася до неї жінка за стійкою, і Амелія підняла голову не одразу. Медсестра дивилася співчутливо, але водночас чекала конкретної відповіді, бо за її спиною вже відкривали форму на комп’ютері.

— Так. Я була з ним, коли це все сталося, — сказала Амелія й підійшла ближче. Їй довелося кілька разів проковтнути, перш ніж голос перестав звучати так, ніби належить комусь іншому.

— Ви його родичка?

Одне коротке питання виявилося дивно болючим.

Амелія знала, що Ліам ненавидить надто солодку каву, що, коли втомлений, розтирає перенісся двома пальцями, що кладе телефон екраном донизу під час важливих розмов і що досі пам’ятає, який чай любила його бабуся. Вона знала, яким був його перший поцілунок у шістнадцять, яким став перший поцілунок через десять років і як звучав його голос кілька годин тому, коли він сказав їй, що вона не вбивала його бабусю.

Але на поставлене питання відповідь залишалася дуже простою.

— Ні.

Медсестра кивнула.

— Дружина? Дівчина?

Амелія відчула, як щось стиснулося всередині.

— Ми… разом, — сказала вона після короткої паузи. Вона сама не знала, чи має право використовувати це слово, але сьогодні не було сил пояснювати їхню історію в усій її абсурдній складності.

— Добре. Найближчого родича вже повідомили?

Амелія похитала головою.

— Я не знаю. У нього є друзі, вони фактично родина. Я можу подзвонити.

— Зробіть це, будь ласка. Нам також знадобиться контакт людини, яка вказана в нього як екстрений.

Медсестра ще щось говорила про те, що лікар вийде, щойно буде інформація, але Амелія вже майже не чула. Вона дивилася на двері, за якими зник Ліам, і вперше за весь час відчула те саме безсилля, яке так ненавиділа.

— Вам потрібно змити кров, — м’яко сказала медсестра. Вона кивнула на руки Амелії й додала: — Ви можете скористатися туалетом у кінці коридору. Якщо лікар вийде, ми вас покличемо.

Амелія машинально похитала головою.

— Я почекаю тут.

Жінка подивилася уважніше.

— Він не вийде через ці двері без того, щоб ми вас побачили. Ви можете відійти на кілька хвилин.

— Я знаю.

І все одно Амелія не рухалася.

Вона розуміла логіку. Кров на руках не тримала Ліама живим і не робила її ближчою до нього, але піти й змити її означало визнати, що цей шматок ночі вже закінчився, а Амелія поки не була до цього готова.

Телефон у кишені завібрував.

Меріан.

— Я в лікарні, — сказала Амелія, щойно відповіла. Вона відійшла на кілька кроків від стійки й притиснула вільну руку до живота, бо від одного звуку власного голосу починало нудити.

— Ми теж уже під’їжджаємо. Ітан зі мною, його оглянули, серйозних травм немає. Він трохи в стані шоку, але фізично все добре.

Амелія заплющила очі.

— Дякую.

— Як Ліам?

Вона подивилася на двері.

— Не знаю. Його забрали одразу. У швидкій падав тиск, а тут ще нічого не сказали.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Ми будемо за кілька хвилин.

Амелія кивнула, хоча Меріан не могла її бачити.

— Добре. Я тут.

Вона завершила дзвінок і лише тоді побачила кілька пропущених від Елари. Очевидно, хтось уже повідомив їм про напад, але Амелія не мала сил починати цю розмову по телефону.

Тому написала коротко:

«Ми в лікарні. Ліам у лікарів. Ітан у безпеці».

Відповідь прийшла майже одразу.

«Ми їдемо».

Амелія прочитала й раптом відчула страх, який не мав нічого спільного з Ліамовою операцією.

Вони їдуть.

Елара.

Адріан.

Тео.

Можливо, Хлоя, Емілі.

Люди, серед яких Амелія вперше за дуже довгий час перестала почуватися чужою.

Вони ще не знали.

Вона опустила телефон.

Сьогодні ця правда все одно мала вийти назовні. Поліція вже отримала її заяву щодо смерті Маргарет Картер, стару справу доведеться переглянути, Гарет заарештований, і більше не існувало жодного варіанту повернути все назад у тишу.

Амелія тільки не думала, що це станеться саме тут.

Поки Ліам лежить за зачиненими дверима й не може сказати жодного слова.

Ітан зайшов у коридор приблизно за десять хвилин.

Амелія побачила його раніше, ніж він її. Меріан ішла поруч, тримаючи в руках його рюкзак і куртку, а сам Ітан виглядав настільки втомленим, що на секунду знову здався їй маленьким.

Потім він побачив кров.

Зупинився.

Погляд пройшов від її сорочки до рук.

— Це його?

Амелія підійшла.

— Так.

Ітан зблід ще більше.

— Він помре?

Вона відчула, як усередині все стискається, але не стала брехати. Після всього, що сталося між ними останніми днями, він точно не заслужив ще однієї красивої відповіді, яку вона дасть тільки для власного спокою.

Амелія сіла перед ним навпочіпки.

— Я не знаю, — сказала вона й взяла його за обидві руки. — Лікарі зараз роблять усе, щоб цього не сталося. Він був живий, коли ми приїхали, і вони забрали його одразу.

Ітан дивився їй в очі.

— Це через мене.

Амелія стиснула його пальці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше