Ціна мовчання

✦ РОЗДІЛ 23. Амелія

П’ять хвилин можуть бути значно довшими за десять років. Амелія зрозуміла це тієї ночі, стоячи в передпокої будинку, з якого колись вийшла шістнадцятирічною дівчинкою під наглядом поліції, а тепер чекала дзвінка, від якого залежало, чи повернеться сюди її брат.

Телефон Ліама лежав у нього в долоні. Екран не гаснув, тому що він перевіряв його кожні кілька секунд, хоча нове повідомлення не могло з’явитися швидше від кількості кинутих поглядів. Амелія ходила від вікна до дверей, поверталася назад і щоразу змушувала себе не дивитися на годинник.

Ітан живий.

Вона чула його голос.

Це мало велике значення.

Він був наляканий, говорив пошепки, не знав, де перебуває, але він був живий. Амелія повторювала це подумки щоразу, коли мозок намагався домалювати те, чого вона не бачила.

— Сядь хоча б на хвилину, — сказав Ліам, стоячи біля столу. Він не намагався підійти ближче чи зупинити її, лише стежив за тим, як вона вже вкотре проходить один і той самий маршрут.

Амелія похитала головою.

— Не можу. Якщо сяду, я просто почну думати.

Ліам видихнув і глянув на свій телефон.

— Ти й зараз думаєш.

— Але хоча б рухаюся.

Він не став сперечатися. Після всього, що сталося цієї ночі, Амелія вже майже ненавиділа його за те, наскільки добре він навчився розуміти, коли слова не допоможуть.

Її власний телефон завібрував.

Амелія зупинилася посеред кімнати.

Не Ітан.

Номер був незнайомий.

Усі звуки навколо ніби відійшли на другий план.

Ліам побачив екран одночасно з нею.

— Не відповідай секунду, — сказав він і вже діставав свій телефон. Його голос залишався рівним, але Амелія побачила, як змінився погляд.

Вона знала.

Ще до того, як провела пальцем по екрану.

— Це він.

Ліам швидко відкрив чат із офіцером.

— Став на гучний.

Амелія натиснула прийняти виклик.

Кілька секунд не було нічого.

Потім чоловічий голос, який вона не чула наживо десять років, пройшов крізь неї так легко, ніби часу взагалі не існувало.

— Амеліє.

Її пальці миттєво похололи.

Голос став грубішим.

Нижчим.

Старшим.

Але тіло впізнало його раніше, ніж розум.

Шлунок стиснувся, спина випросталася сама, а десь дуже глибоко всередині шістнадцятирічна частина Амелії вже знала, що треба говорити обережно.

Вона притиснула телефон сильніше.

— Дай мені поговорити з Ітаном.

Гарет тихо засміявся.

— Навіть не привітаєшся? Десять років минуло.

Ліам уже писав поліції, не зводячи очей з Амелії. Вона побачила на екрані коротке повідомлення: «Виклик від Гарета. Зараз. Відстежте лінію».

— Дай мені почути Ітана, — повторила вона. Її голос не тремтів, і Амелія сама не знала, звідки взялася ця рівність.

— Він цілий.

— Я не питала тебе.

На іншому кінці настала коротка тиша.

Колись цього було б достатньо, щоб Амелія вже шкодувала про тон.

Сьогодні вона чекала.

— Ти сильно змінилася, — сказав Гарет. Він ніби смакував слова, і від цього Амелії захотілося стерти голос із власної пам’яті. — Навчилася командувати. Людей за собою привозити. Поліцію викликати.

Вона глянула на Ліама.

Він показав їй долонею: продовжуй.

— Ти викрав чотирнадцятирічну дитину, Гарете. Що саме ти очікував?

Гарет знову засміявся.

— Викрав? Він сам до мене прийшов. Твій маленький Ітан нарешті захотів почути щось, крім твоєї версії.

Амелія стиснула зуби.

— Де він?

— Недалеко.

— Дай телефон Ітану.

Гарет не відповів кілька секунд.

Потім вона почула шурхіт.

Далекий вдих.

І дуже тихе:

— Амеліє?

У неї мало не підкосилися ноги.

— Я тут. Ітане, ти поранений?

На тому кінці щось різко змінилося, ніби телефон забрали.

— Достатньо, — спокійно сказав Гарет. Його голос повернувся ближче. — Тепер слухай мене.

Амелія заплющила очі лише на мить.

Ітан живий.

Вона чула його.

— Слухаю.

— Пам’ятаєш старий човновий сарай?

Її очі відкрилися.

Ліам теж почув.

Він миттєво почав набирати повідомлення.

Старий сарай стояв біля північної частини озера, нижче дороги, якою вони колись із Ліамом ходили до води. Ще підлітками вони знали, що дах там протікає, а двері закриваються лише якщо сильно підняти їх за нижній край.

— Пам’ятаю, — відповіла Амелія.

— Приїдеш туди сама.

Вона не змінила виразу обличчя.

— І що далі?

— Забереш брата.

— Просто так?

Гарет зітхнув.

— Ти завжди любила все ускладнювати.

— Я навчилася на досвіді.

Ліам підняв на неї погляд.

На секунду в його очах промайнула лють.

Не на неї.

Амелія продовжила:

— Якщо хочеш, щоб я приїхала, мені потрібно знати, що Ітан справді там.

— Ти щойно його чула.

— Я чула голос.

— Тобі цього достатньо.

— Ні.

На іншому кінці щось глухо стукнуло.

Амелія не здригнулася лише тому, що нігті вже боляче впивалися в долоню.

— Ти приїдеш, — сказав Гарет. Тепер у голосі вперше з’явилося те, що вона пам’ятала краще за спокій: маленька тріщина, за якою починався гнів. — Одна. Без Картера, без поліції, без твоєї нової красивої компанії. Якщо побачу когось іще, ти знову дізнаєшся, що буває, коли сторонні люди лізуть у нашу сім’ю.

Амелія перестала дихати.

За десять років він не змінив навіть формулювання.

Сторонні люди.

Бабуся Ліама теж була для нього сторонньою людиною.

— Я приїду, — сказала вона.

Ліам швидко підняв очі.

Амелія продовжила, перш ніж він устиг відреагувати:

— Але якщо ти торкнешся Ітана…

— То що ти зробиш?

Гарет говорив майже весело.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше