Ціна мовчання

✦ РОЗДІЛ 22. Ліам

Ліам не пам’ятав, коли востаннє заходив у бабусин будинок після заходу сонця. За останні роки він приїздив сюди кілька разів, але завжди вдень, завжди ненадовго й завжди з чіткою простою причиною: зустріти майстра, перевірити дах, підписати папери з компанією, яка доглядала за будинком. Він ніколи не залишався достатньо довго, щоб увімкнути світло у вітальні й побачити знайомі тіні на стінах.

Сьогодні уникнути цього не вийшло.

Амелія стояла посеред передпокою й не рухалася. Ліам зачинив двері, поклав ключі на маленьку дерев’яну полицю біля входу й лише тоді зрозумів, що вона стежить за його рукою.

— Вона досі тут, — сказала Амелія тихо. Її погляд залишався на полиці, наче саме цей шматок дерева вдарив сильніше за весь будинок.

Ліам подивився на неї.

— Що?

Амелія підійшла ближче й торкнулася краю полиці кінчиками пальців. На дереві залишилися дрібні подряпини, яких він давно перестав помічати.

— Твоя бабуся постійно казала, що ти кидаєш ключі повз неї, — відповіла Амелія, і на її губах на секунду з’явилося щось схоже на посмішку. Вона провела пальцем по одній із подряпин і додала: — Ти одного разу розбив тут маленьку керамічну чашу.

Ліам пам’ятав.

Йому було чотирнадцять, він поспішав до озера й кинув ключі занадто сильно. Чаша впала, розлетілася на три частини, бабуся змусила його склеїти її самому й потім ще два роки тримала криву конструкцію на полиці лише тому, що казала, що «хлопцеві корисно регулярно бачити наслідки власної недбалості».

— Вона була потворна, — сказав Ліам, і власний голос прозвучав дивно в будинку, який пам’ятав його дитиною. Він зняв куртку, але не став вішати її, просто перекинув через спинку стільця біля дверей.

Амелія ледь видихнула.

— Ти так само сказав тоді.

Ліам подивився на неї уважніше.

Вона не просто знала цей будинок.

Вона пам’ятала його.

У темряві рука Амелії безпомилково знайшла вимикач біля арки у вітальню. Світло загорілося, і вона одразу прикрила очі, наче яскравість була надто сильною, хоча лампи тут давно замінили на м’якіші.

Ліам залишився біля дверей.

У кімнаті майже нічого не було таким, як десять років тому, і водночас усе залишалося впізнаваним. Диван замінили після смерті бабусі, килим теж. Стіни перефарбували, кілька старих меблів віддали на реставрацію, але камін залишився тим самим.

Саме на нього Амелія не дивилася.

Вона дивилася куди завгодно, тільки не туди.

Ліам помітив це відразу.

Телефон у його кишені завібрував, і обоє здригнулися майже одночасно. Ліам дістав його, але це було лише повідомлення від місцевого офіцера: перевірка однієї зі старих складських будівель нічого не дала, пошук триває, вони залишаються на зв’язку.

Амелія вже стояла поруч.

— Що?

Ліам повернув екран.

Вона прочитала й відразу відвернулася.

— Нічого.

— Поки нічого, — виправив Ліам. Він поклав телефон на стіл і додав: — Вони продовжують шукати.

Амелія не відповіла. Вона вже йшла далі, в бік кухні, і Ліам кілька секунд дивився їй услід, перш ніж рушити за нею.

На кухні було холодніше.

Хтось із людей, які доглядали будинок, залишив мінімальний запас продуктів, кілька пляшок води й упаковку кави. Ліам відкрив одну шафку, потім другу, шукаючи чай, і почув за спиною голос Амелії.

— Не там.

Він завмер із рукою на дверцятах.

Амелія теж.

Вона стояла біля столу й дивилася на шафку ліворуч від плити.

— Чай був там, — сказала вона вже тихіше. Потім ніби схаменулася й додала: — Принаймні раніше.

Ліам повільно закрив дверцята.

Відкрив ту, на яку вона дивилася.

Всередині справді стояли кілька пачок чаю, хоча він чудово знав, що це нічого не доводить. Компанія, яка доглядала будинок, могла просто залишити їх саме тут, але Амелія дивилася на полицю так, ніби перед нею з’явилася частина минулого.

— Вона завжди тримала чай тут, — сказала Амелія. Вона підійшла ближче й узяла одну пачку, але не відкрила її. — Каву вище, бо казала, що ти все одно знайдеш її незалежно від того, куди вона її сховає.

Ліам посміхнувся без веселощів.

— Звучить правдоподібно.

Амелія поставила чай назад.

— Я можу сама.

— Я нічого не казав.

— Ти збирався робити чай.

— Це ще не кримінальний злочин.

Вона ледь посміхнулася й сіла за стіл.

Ліам увімкнув чайник. Простий звук води й нагрівального елемента здавався неприродно буденним у будинку, де кожна друга річ зачіпала спогад.

Він дістав дві чашки.

Амелія подивилася на одну з них і відразу відвела очі.

— Що? — запитав Ліам.

Вона похитала головою.

— Нічого.

— Ти вже тричі сказала «нічого» за десять хвилин. У нашій історії це не дуже надійне слово.

Амелія провела долонею по лобі.

— Та чашка була її.

Ліам подивився на білу порцеляну з тонкою синьою смугою.

Він не пам’ятав.

— Ти впевнена?

— Так.

Амелія посміхнулася так слабко, що це майже не було посмішкою.

— Вона пила з неї чай уранці. Казала, що інші занадто великі.

Ліам поставив чашку назад.

Не тому, що не міг нею користуватися.

Просто не хотів.

Взяв іншу.

Поки вода нагрівалася, Амелія перевіряла телефон. Нічого нового. Вона відкрила карту, збільшила східну частину містечка, провела пальцем уздовж старої дороги й зупинилася на кількох точках.

— Є ще місце, — сказала вона.

Ліам повернувся.

— Яке?

— За старими складами була покинута сторожка. Гарет іноді ходив туди з людьми, з якими пив.

— Ти сказала поліції?

— Ні. Забула.

Вона вже відкривала контакт офіцера.

Ліам не зупиняв.

Амелія швидко передала адресу настільки точно, наскільки пам’ятала, описала шлях і завершила дзвінок. Після цього знову подивилася на карту.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше