Уранці, коли Адріан попросив Амелію зайти до переговорної, вона була майже впевнена, що десь припустилася помилки. Не тому, що останні кілька днів на роботі щось ішло погано, навпаки, Westbridge нарешті перестав нагадувати нескінченний список проблем, які тільки й чекали можливості виникнути одночасно, але Амелія досі не навчилася сприймати виклик до керівництва як щось абсолютно нейтральне.
Сара сиділа за столом із ноутбуком, Джеймс переглядав якісь документи, а Ліам стояв біля вікна й розмовляв з Адріаном. Коли Амелія зайшла, він лише коротко подивився на неї, і це професійно-спокійне обличчя абсолютно нічого не підказало.
— Сідай, — сказав Адріан, жестом вказуючи на вільне місце. Він дочекався, поки Амелія покладе блокнот на стіл, і лише тоді продовжив: — Ми завершили проміжну оцінку твоєї роботи по Westbridge.
Амелія повільно сіла.
— Це прозвучало так, ніби зараз мені покажуть презентацію з моїми помилками.
Джеймс посміхнувся.
— Я пропонував. Сара сказала, що сто двадцять слайдів — забагато.
— Там було сто двадцять три, — уточнила Сара й закрила ноутбук. Її посмішка одразу дала Амелії зрозуміти, що катастрофи, мабуть, не станеться.
Ліам мовчав.
Саме це нервувало найбільше.
Адріан переглянув аркуш перед собою.
— Сара рекомендує залишити за тобою координацію операційного блоку Westbridge до завершення стажування. Джеймс підтримує. Я теж.
Амелія кілька секунд просто дивилася на нього.
— Серйозно?
— Ні, ми зібрали чотирьох людей о дев’ятій ранку, щоб трішки пожартувати, — сказав Ліам із боку вікна. Він підійшов до столу й додав уже офіційніше: — Вітаю, Бомонт. Тепер у тебе офіційно стало більше роботи.
Амелія повернула до нього голову.
Його обличчя залишалося майже незворушним, але очі сміялися.
— Дуже мотивуюче, — сказала вона.
— Я керівник, а не листівка з побажаннями.
Адріан тихо видихнув.
— Ви можете хоча б п’ять хвилин поводитися нормально?
— Я поводжуся нормально, — одночасно сказали Ліам та Амелія.
Джеймс засміявся.
— Оце вже страшно.
Амелія теж посміхнулася, але всередині поступово розгорталося щось набагато більше за звичайне задоволення. Вона знала, що цього разу рішення не належало Ліаму. Сара окремо оцінювала її роботу, Джеймс дивився операційну частину, Адріан підтвердив результат, а Ліам навмисно відступив убік саме для того, щоб ніхто не міг пояснити її успіх ним.
Вона отримала це сама.
Думка була настільки незвичною, що Амелії хотілося потримати її в собі трохи довше.
— Є одна умова, — сказала Сара. Вона повернула до Амелії ноутбук і додала: — До кінця тижня ти береш на себе щотижневий звіт по ризиках і ведеш понеділкову синхронізацію. Якщо щось не тягнеш, говориш одразу, а не о другій ночі після того, як сама все переробила.
Амелія кивнула.
— Домовилися.
Ліам підняв брову.
— Я хочу письмове підтвердження останньої частини.
Вона подивилася на нього.
— Ти буквально працював учора до першої.
— Це інше.
— Чому?
— Бо я вже зіпсований. Тебе ще можна врятувати.
Амелія не витримала й засміялася.
Через кілька хвилин зустріч завершилася. Вона вийшла разом із Сарою та Джеймсом, отримала ще кілька привітань, повернулася до свого столу й лише тоді дозволила собі видихнути так, ніби весь цей час непомітно затримувала повітря.
Екран ноутбука засвітився новим повідомленням.
Ліам Картер: «Я пишаюся тобою».
Амелія завмерла.
Жодного жарту.
Жодної згадки про додаткову роботу.
Просто чотири слова.
Вона подивилася крізь скло його кабінету. Ліам уже сидів за столом, говорив по телефону і навіть не дивився в її бік, ніби спеціально залишив їй можливість прочитати це без необхідності негайно реагувати.
Амелія опустила очі.
Написала:
«Це десята?»
Відповідь прийшла трохи пізніше.
«Ні. Це не похвала керівника».
Щось тепле розлилося всередині.
Амелія набрала:
«Тоді дякую».
Після короткої паузи прийшло:
«Сьогодні відсвяткуємо».
Вона посміхнулася.
«Ти знову сам вирішив?»
«Так. У мене жахливі звички».
Амелія вже хотіла відповісти, коли телефон біля ноутбука завібрував. На цей раз це був Ітан.
«Якщо я в суботу буду в тебе, можна замовити піцу?»
Амелія підняла брови.
«Можна».
Ітан написав одразу:
«І Ліам може прийти?»
Вона відкинулася на спинку стільця.
«Ви вже плануєте мої вихідні без мене?»
Три крапки з’явилися майже миттєво.
«Ми хочемо перевірити, чи він реально вміє збирати щось складніше за полицю».
Амелія посміхнулася ширше.
«Ніяких нових меблів».
«Тоді просто піца».
Вона написала:
«Домовились».
Ітан поставив реакцію із сердечком.
Амелія ще кілька секунд дивилася на екран.
Учорашня розмова все ще залишалася між ними. Вона знала це по тому, як Ітан іноді замовкав, як не повертався до питання про бабусю й водночас не робив вигляд, що воно зникло. Але вони говорили. Жартували. Планували суботу.
Цього було достатньо на сьогодні.
Принаймні Амелія так подумала.
Меріан подзвонила об одинадцятій сорок сім.
Пізніше Амелія пам’ятатиме час до хвилини, хоча не зможе згадати, що саме було відкрито на екрані перед нею в той момент. Мабуть, таблиця Westbridge. Можливо, лист від підрядника. Це перестане мати значення одразу після першої фрази.
Амелія побачила ім’я й автоматично відповіла.
— Привіт, Меріан.
На іншому кінці була коротка пауза.
#4564 в Любовні романи
#2066 в Сучасний любовний роман
#401 в Молодіжна проза
#82 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.11.2026