Ліам зрозумів, що з Ітаном щось змінилося, не через слова. Якби хлопець почав ставити прямі запитання, злитися на Амелію чи раптом захищати Гарета, усе було б значно простіше, але після зустрічі біля школи Ітан поводився майже так само, як завжди.
Майже.
Він продовжував відповідати Амелії, ходив на заняття, не сперечався з посиленим супроводом більше, ніж можна було очікувати від чотирнадцятирічного хлопця, і навіть надіслав Ліаму фотографію нової полиці з повідомленням, що вона досі тримається. Проте жарти стали коротшими, відповіді іноді приходили через кілька годин, а двічі Ітан починав щось писати й видаляв повідомлення ще до відправлення.
Ліам помічав такі речі.
Можливо, тому що сам усе життя прекрасно вмів залишати головне за межами розмови.
Амелія теж відчувала зміну. Останні кілька днів вона майже не говорила про це вголос, але Ліам бачив, як вона дивиться на телефон після кожного повідомлення брата, перечитує його двічі й лише після цього відповідає, обережніше, ніж раніше.
Вона дотрималася власного рішення й не влаштувала Ітану допит наступного ранку. Запитала, чи хоче він поговорити про те, що ще сказав Гарет, а коли Ітан відповів, що поки ні, Амелія сказала лише, що він може зробити це будь-коли.
Ліам знав, якою ціною їй далося це «будь-коли».
Тому що ввечері вона подзвонила й приблизно двадцять хвилин пояснювала, чому поважає його право на межі, а потім ще десять хвилин називала ці самі межі «абсолютно безглуздими для людини, яка не вміє приховувати, коли щось її гризе».
Ліам тоді засміявся.
Амелія образилася.
Через п’ять хвилин теж засміялася.
Нормальність продовжувала існувати поруч із тривогою, і саме це робило ситуацію особливо виснажливою.
У четвер вранці Амелія сиділа за два столи від нього на внутрішній зустрічі щодо Westbridge й абсолютно професійно сперечалася з Джеймсом про строки підготовки другого етапу. Ліам слухав її, робив позначки й думав, що ще місяць тому не повірив би людині, яка сказала б, що одного дня зможе дивитися на Амелію Бомонт у власній переговорній й думати не про бабусину смерть, а про те, що вона правильно розрахувала резерв часу.
Це не означало, що минуле зникло.
Воно просто перестало бути єдиним, що він бачив.
— Якщо ми закладаємо чотири робочі дні на перевірку, то або скорочуємо внутрішній погоджувальний етап, або переносимо передачу партнеру, — сказала Амелія, дивлячись на таблицю перед собою. Вона перевела погляд на Джеймса й додала: — У поточній версії ти фактично використовуєш один і той самий день двічі.
Джеймс нахилився до екрана.
— Не двічі. Тут паралельний процес.
— Він паралельний тільки на схемі. Людина, яка має підписати обидва блоки, одна.
Сара тихо засміялася.
— Я на її боці.
Джеймс подивився на Ліама.
— А ти?
Ліам не одразу відповів. Він ще раз переглянув строки, хоча Амелія була права, й лише після цього закрив ручку.
— Бомонт права. Перенеси передачу на день або дай іншого погоджувача.
Амелія ледь помітно посміхнулася.
— Восьма.
Ліам підняв брови.
— Що?
— Похвала.
Сара повернулася до неї.
— Ви їх рахуєте?
Амелія дуже спокійно відповіла:
— Він почав.
Ліам відкинувся на спинку крісла.
— Я шкодую про багато своїх рішень.
— Це дев’ята? — запитала Амелія, і в її очах уже з’явився сміх.
— Ні. Це дисциплінарне зауваження.
У кімнаті засміялися, і Ліам уже відкрив наступний файл, коли телефон, що лежав екраном донизу біля ноутбука, коротко завібрував.
Він майже не звернув уваги.
Потім завібрував удруге.
Ліам перевернув його.
Ітан.
Перше повідомлення складалося лише з трьох слів.
«Можна щось спитати?»
Ліам відчув знайоме напруження ще до того, як прочитав друге.
«Що насправді сталося з твоєю бабусею?»
Він перестав чути, що говорить Джеймс.
Не повністю.
Світ не зник і повітря не стало раптом холоднішим, як у поганому фільмі. Просто одна частина його уваги різко відокремилася від усього іншого й залишилася на кількох словах на екрані.
Амелія сиділа навпроти.
Вона ще нічого не знала.
Ітан написав саме йому.
Ліам повільно заблокував телефон і поклав назад.
— Ліаме? — запитала Сара, повертаючи його до розмови. Вона кивнула на документ і додала: — Фінансовий блок лишаємо в цій версії?
Він змусив себе подивитися на екран.
— Так. Але покажіть Адріану до відправлення.
Нарада тривала ще дванадцять хвилин.
Ліам не відповів Ітану одразу.
Не тому, що не знав що сказати.
Навпаки.
Він надто добре знав, скільки неправильних відповідей можна дати на одне коротке питання.
Коли всі вийшли, Ліам залишився в переговорній.
Амелія затрималася біля дверей, переглядаючи щось у телефоні, але Сара покликала її з коридору щодо Westbridge, і за секунду вона теж зникла.
Ліам дочекався, поки двері зачиняться.
Потім відкрив чат.
Ітан не написав більше нічого.
Ліам набрав:
«Можна. Але що саме ти хочеш знати?»
Відповідь прийшла швидко.
«Те, що сталося тієї ночі».
Ліам дивився на слова.
Потім написав:
«Я знаю офіційну версію. Амелія зізналася, що штовхнула мою бабусю, вона впала й померла. Саме це було в справі».
Три крапки з’явилися.
Зникли.
Знову з’явилися.
«А ти сам був там?»
Ліам відповів:
«Не в момент її смерті. Я приїхав пізніше».
Ітан:
«А після ти говорив з Амелією?»
Пальці Ліама затрималися над клавіатурою.
Перед очима миттєво виникло скло.
Бліде обличчя шістнадцятирічної Амелії.
#4564 в Любовні романи
#2066 в Сучасний любовний роман
#401 в Молодіжна проза
#82 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.11.2026