Тиша тривала одинадцять днів, і на одинадцятий Амелія майже повірила, що вона щось означає. Не безпеку, не кінець і точно не те, що Гарет раптом вирішив залишити їх у спокої, але хоча б паузу, в якій можна було дихати, працювати й не здригатися від дзвінка кожного незнайомого номера.
Це була небезпечна розкіш, і Амелія чудово це розуміла, але людський організм, схоже, не був створений для безперервного очікування катастрофи. Через кілька днів без повідомлень вона перестала прокидатися посеред ночі, через тиждень більше не перевіряла двір перед кожним виходом із будинку, а сьогодні вранці взагалі забула написати Меріан звичне коротке повідомлення й згадала про нього лише дорогою до офісу.
Ітан теж поступово повертався до нормального життя. Він скаржився на контроль у школі, вимагав більше часу з друзями, сперечався з Амелією про те, чи потрібна йому ще одна полиця, і кілька днів тому надіслав їй фотографію свого столу з підписом: «Стоїть. Передай Картеру, що його репутація поки врятована».
Амелія, звичайно, передала. Ліам відповів Ітану безпосередньо, і лише ввечері вона дізналася, що ті двоє вже майже тиждень час від часу листуються без її участі.
Спочатку це мало її дратувати. Натомість Амелія кілька хвилин дивилася на телефон із абсолютно безглуздою посмішкою, а потім вирішила, що це проблема майбутньої Амелії, яка одного дня розбереться, чому вигляд двох імен у одному списку чатів викликає в неї відчуття, дуже схоже на дім.
З Ліамом усе теж стало підозріло нормальним. Після їхнього першого справжнього побачення вони не проголосили себе парою, не встановили дату початку стосунків і не провели жодної офіційної розмови про те, ким тепер є одне для одного, але якимось чином він уже знав, коли в неї зустріч із Меріан, Амелія знала, що в четвер у нього ранкова презентація, а щовечора один із них майже автоматично телефонував іншому.
На роботі вони поводилися значно краще. Принаймні Амелія так думала до того ранку, коли Ліам провів двадцятихвилинну нараду настільки професійно, що жодного разу не подивився на неї довше, ніж на будь-кого іншого, а через тридцять секунд після її завершення на екрані ноутбука з’явилося повідомлення.
«Ти виглядаєш неймовірно, не можу працювати».
Амелія прочитала один раз, потім повільно перевела погляд на скляну стіну його кабінету. Ліам уже сидів за столом і щось говорив по телефону, але коли вона подивилася, кутик його рота ледь помітно піднявся.
Вона опустила очі й написала:
«Працюй».
Відповідь прийшла не одразу, бо Ліам справді продовжував розмову. Приблизно через хвилину чат знову засвітився.
«Я працюю. Це незалежне професійне спостереження».
Амелія закусила внутрішню сторону щоки, щоб не посміхнутися, і набрала:
«HR із задоволенням оцінить професійність».
Ліам прочитав повідомлення, підняв очі й цього разу посміхнувся відкрито. Потім абсолютно спокійно повернувся до дзвінка, ніби не робив нічого, через що Амелія вже третю хвилину перечитувала один і той самий рядок у таблиці.
— Бомонт, ти сьогодні плануєш закінчити цей прогноз чи просто дуже уважно медитуватимеш над третьою колонкою? — запитала Сара, не відриваючись від власного монітора. Вона витримала коротку паузу й додала: — Бо якщо друге, я теж хочу навчитися.
Амелія швидко клацнула мишкою.
— Я працюю.
— Звичайно, — спокійно погодилася Сара. Вона навіть не подивилася на неї, що робило все значно гіршим.
Амелія вже хотіла відповісти, коли телефон завібрував біля ноутбука. Це була не внутрішня система й не Ліам, а звичайний вхідний дзвінок.
На екрані висвітилося ім’я Меріан.
Посмішка зникла миттєво.
Меріан майже ніколи не телефонувала в робочий час без попередження. Вона писала, домовлялася про час, надсилала короткі повідомлення, а дзвінки останніми місяцями означали лише одне: щось сталося.
Амелія схопила телефон раніше, ніж устигла нормально вдихнути.
— Меріан? — сказала вона й одразу встала зі стільця. Вона рушила до найближчої переговорної, уже відчуваючи, як холод повільно піднімається від живота до грудей.
Голос Меріан був спокійним, але саме це завжди лякало найбільше.
— Амеліє, спочатку найважливіше: Ітан у безпеці. Він зараз повернувся до центру, з ним усе фізично добре.
Амелія зупинилася посеред коридору.
— Що сталося?
— Сьогодні після школи до нього підійшов Гарет. Контакт був коротким, Ітан нікуди з ним не пішов, працівник супроводу втрутився, і Гарет пішов сам.
На кілька секунд усе навколо стало неприродно чітким. Скляні двері переговорної, чужий голос із сусідньої кімнати, світло над коридором, власна рука, яка так сильно стискала телефон, що заболіла долоня.
— Він торкався його? — запитала Амелія. Вона вже йшла далі, хоча не знала куди.
— Ні. Принаймні за словами Ітана й працівника, фізичного контакту не було.
— Намагався забрати?
— Ні. Він підійшов поговорити.
Амелія різко зупинилася.
Поговорити.
Саме це слово було неправильним.
Вона знала Гарета достатньо добре, щоб розуміти: іноді розмова була значно небезпечнішою за крик.
— Що він сказав?
— Ітан уже розповів основне, але я хочу, щоб ми поговорили всі разом. Поліцію повідомили, школа теж передає доступні записи, а поки Ітан буде тут.
Амелія вже поверталася до свого столу.
— Я їду.
— Добре. Тільки, будь ласка, не сідай за кермо, якщо відчуваєш, що не можеш нормально концентруватися.
— Я викличу машину.
Вона завершила дзвінок.
Перші кілька секунд просто стояла.
Ітан у безпеці.
Це мало бути головним.
Він у центрі.
Гарет його не забрав.
Не вдарив.
Не потягнув силоміць.
Просто підійшов.
Амелія знала, що саме слово просто в цьому реченні було брехнею.
#4564 в Любовні романи
#2066 в Сучасний любовний роман
#401 в Молодіжна проза
#82 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.11.2026