До одинадцятої ранку Амелія встигла тричі пошкодувати, що купила письмовий стіл у коробці, двічі звинуватити виробника в особистій ненависті до людей і один раз серйозно подумати, чи не простіше було заплатити за те, щоб його хтось склав. Ітан сидів просто на підлозі посеред майбутньої кімнати, оточений дошками, пакетами з кріпленнями й інструкцією, яку вперто тримав догори ногами, хоча вже хвилин десять переконував сестру, що чудово розуміє схему.
— Деталь «F» не може кріпитися сюди, — сказала Амелія, забираючи в нього інструкцію й перевертаючи правильно. Вона провела пальцем по малюнку й додала: — Тут навіть стрілка є, Ітане. Велика. Чорна.
Ітан примружився на сторінку, але визнавати поразку явно не збирався.
— Вона показує приблизний напрямок, — заявив він і потягнувся до викрутки. Потім упевнено додав: — Такі інструкції роблять для людей без просторового мислення. Я працюю інтуїтивно.
Амелія подивилася на стіл, одна ніжка якого вже стояла під трохи підозрілим кутом.
— Твоя інтуїція зараз коштує мені сто сімдесят фунтів.
— Стіл усе ще стоїть.
— Він лежить.
Ітан опустив погляд на конструкцію.
— Тимчасово.
Амелія не витримала й засміялася. День почався значно краще, ніж вона очікувала, бо Меріан привезла Ітана трохи після дев’ятої й повідомила, що сьогодні він може залишитися до вечора в межах уже погодженого довшого візиту, а жодних нових контактів із боку Гарета за останні дні не зафіксували.
Амелія все одно перевірила двір перед тим, як зачинити двері, двічі переконалася, що телефон заряджений, і знала номер Меріан напам’ять, хоча давно не потребувала його набирати вручну. Але тривога принаймні відступила настільки, щоб вона могла сперечатися з братом через меблі, а не прислухатися до кожного звуку за дверима.
Саме в цей момент телефон на підвіконні завібрував.
Ітан одразу підняв голову.
Амелія теж.
Вона ненавиділа, що обидва реагували однаково.
На екрані було ім’я Ліама.
Напруга трохи відступила, але на її місці дуже швидко з’явилося щось інше.
Ітан помітив зміну майже миттєво.
— Це він? — запитав він, і в його голосі було стільки недоречної цікавості, що Амелія пошкодувала про їхню останню розмову в магазині. Потім він подивився на її обличчя й додав: — Ліам.
— Я вмію читати ім’я на екрані, — відповіла Амелія й узяла телефон. Вона відкрила повідомлення, намагаючись не реагувати на брата, який тепер відверто спостерігав.
«Як там стіл?»
Амелія подивилася на конструкцію на підлозі.
Потім на Ітана.
— Звідки він знає про стіл? — одразу запитав той. У його очах з’явилося те саме підозріле задоволення, яке останнім часом Амелія бачила надто часто.
— Я вчора сказала.
— Ви говорили вчора?
— Люди іноді говорять.
— По роботі?
Амелія почала набирати відповідь Ліаму.
— Частково.
Ітан тихо протягнув:
— А-а.
Вона різко підняла голову.
— Не починай.
— Я нічого не сказав.
— Це «а-а» вже було.
— Що було?
— Неважливо.
Амелія відправила Ліаму фотографію напівзібраного столу й коротке:
«Якщо скажу майже зібраний, це буде перебільшенням».
Відповідь прийшла майже одразу.
«Я попереджав».
Амелія закотила очі.
«Ти взагалі не бачив інструкцію».
«Мені достатньо знати, що ти вирішила збирати його сама».
Вона вже набирала щось образливе, коли прийшло наступне повідомлення.
«Скинь адресу».
Амелія завмерла.
Ітан нахилився, намагаючись побачити екран.
Вона одразу притиснула телефон до себе.
— Особистий простір.
— Він їде?
— Ні.
Телефон завібрував знову.
«Я привезу нормальні інструменти. І каву. Це не обговорюється».
Амелія посміхнулася раніше, ніж устигла себе зупинити.
Ітан задоволено кивнув.
— Він їде.
— Він сам так вирішив.
— Тобто їде.
Амелія написала:
«Тебе ніхто не запрошував».
Ліам відповів:
«Я не до тебе. Я до столу».
Вона подивилася на перекошену ніжку.
Це було принизливо.
Амелія ще кілька секунд боролася з принципами, після чого відправила адресу.
— Зрадниця, — сказав Ітан, помітивши її рух. Він посміхнувся й додав: — П’ятнадцять хвилин тому ти казала, що ми чудово справляємося.
— Ми справляємося.
— Тоді навіщо він їде?
Амелія відклала телефон.
— Щоб побачити, як добре ми справляємося.
Ітан подивився на стіл.
— Треба виправити ніжку до його приходу.
— Нарешті розумна думка.
Наступні двадцять хвилин вони витратили на те, щоб зробити конструкцію ще менш стабільною.
Коли у двері подзвонили, Амелія сиділа на підлозі з двома однаковими гвинтами в руках і намагалася зрозуміти, чому інструкція стверджує, що один із них має бути коротшим.
— Відчини, будь ласка, — сказала вона Ітану, не піднімаючи голови. Потім додала: — І спочатку подивися, хто там.
Він нічого не прокоментував.
Просто встав і пішов у коридор.
Амелія почула, як клацнув замок, а потім настала підозріло довга тиша.
Вона підняла голову.
— Ітане?
З коридору долинув його голос.
— Ти Ліам.
Амелія заплющила очі.
Ну звичайно.
Почувся знайомий низький сміх.
— Залежить від того, що вона про мене розповідала.
Ітан відповів без паузи:
— Переважно погане.
Амелія встала з підлоги.
— Я все чую!
Коли вона вийшла в коридор, Ліам стояв біля дверей із двома чашками кави в картонному тримачі й невеликим чорним кейсом із інструментами в іншій руці. На ньому були темні джинси, світлий светр і куртка, а без костюма й офісного оточення він виглядав значно молодшим і надто добре для людини, яку вона офіційно не запрошувала.
#4564 в Любовні романи
#2066 в Сучасний любовний роман
#401 в Молодіжна проза
#82 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.11.2026