Ціна мовчання

✦ РОЗДІЛ 16. Ліам

До п’ятниці Ліам встиг переконатися, що поцілувати Амелію було значно простіше, ніж після цього продовжувати працювати з нею в одному офісі. Сам поцілунок тривав кілька хвилин, їхня наступна розмова — трохи довше, зате тепер кожен робочий день складався з десятків дрібних моментів, у яких його мозок абсолютно недоречно нагадував, що він уже знає, як вона цілується у двадцять шість.

Амелія теж не дуже допомагала. Вона чудово трималася на зустрічах, сперечалася з ним щодо термінів, присилала файли без помилок і майже професійно робила вигляд, що між ними нічого не змінилося, але час від часу Ліам ловив її погляд на собі й бачив рівно те саме, що відчував сам.

Вони нічого не визначили, і поки що це влаштовувало обох. Після того вечора вони ще кілька разів говорили по телефону, листувалися не лише про роботу, а одного разу Амелія навіть надіслала фотографію жахливої червоної лампи вже на столі в кімнаті Ітана, додавши, що тепер офіційно живе з наслідками власної демократії.

Ліам відповів, що дитині потрібна свобода самовираження, але сам ніколи не погодиться ночувати в кімнаті з предметом, який виглядає як декорація до дуже дешевого фільму жахів. Амелія написала, що його ніхто й не запрошував, а через кілька хвилин додала фотографію дошки з написом «НЕ ЗАХОДИТИ БЕЗ СТУКУ» і повідомила, що навіть якби запросили, в Ітана вже є правила.

Ці розмови були небезпечно нормальними. Настільки нормальними, що іноді Ліам забував про все інше й ловив себе на тому, що просто чекає її наступного повідомлення.

Про Гарета останні кілька днів нічого нового не було чути. Поліція продовжувала перевіряти автомобіль, центр посилив заходи безпеки, Ітан не отримував нових повідомлень, а біля Blackwood Ventures чоловік більше не з’являвся, тому Ліам навмисно не питав Амелію про це щогодини, хоча бажання виникало частіше, ніж він хотів визнавати.

Він уже зрозумів одну важливу річ: якщо почне контролювати кожен її маршрут, дзвінок і пересування, то дуже швидко перестане відрізняти турботу від спроби вирішити все за неї. Амелія прожила достатньо років із чоловіком, який вважав, що має право визначати, де вона буде, з ким говоритиме й чого повинна боятися, тому Ліам точно не збирався навіть випадково ставати ще однією людиною, яка забирає в неї вибір.

У п’ятницю ввечері Елара запросила всіх на вечерю, і Ліам приїхав приблизно на двадцять хвилин пізніше, ніж обіцяв. Причиною справді була робота, але Тео, який зустрів його в коридорі з келихом у руці, подивився так, ніби не вірив у жодне слово ще до того, як Ліам устиг виправдатися.

— Ти спізнився, і я вже почав підозрювати, що людина, яка розповідає всім про дисципліну, сама не вміє користуватися годинником, — сказав Тео, відступаючи, щоб пропустити його всередину. Потім уважніше глянув на обличчя друга й додав: — Хоча ти виглядаєш надто задоволеним життям, тому причина, мабуть, не тільки в роботі.

— Я зараз розвернуся й поїду, — попередив Ліам, знімаючи пальто. Він передав його Тео й додав: — І тоді сам пояснюватимеш Еларі, чому гостей поменшало.

— Вона переживе. Я більше хвилююся, що пропущу момент, коли ти нарешті скажеш щось цікаве.

Ліам уже збирався відповісти, коли з кухні долинув сміх.

Амелії.

Він упізнав його миттєво.

Тео теж почув і дуже повільно повернув голову в бік кухні. Потім з таким самим виразом повернувся до Ліама.

— Навіть нічого не кажи, — попередив Ліам. Він забрав у нього власне пальто й повісив сам, бо раптом перестав довіряти другові навіть найпростішу дію.

— Я буквально мовчу, — запевнив Тео. Його посмішка при цьому говорила значно більше, ніж будь-яка фраза.

Ліам залишив його в коридорі й пішов на кухню.

Те, що він там побачив, змусило зупинитися його раніше, ніж планував.

Амелія стояла біля острова поруч з Еларою, закотивши рукави темно-зеленої блузки. Волосся було зібране недбало, кілька пасм вибилися біля обличчя, на столі перед нею стояла миска, а сама вона сперечалася з Еларою через те, чи потрібно щось ще робити з десертом.

Вона сміялася.

Не ввічливо й не обережно.

Просто сміялася, відкинувши голову трохи назад, поки Елара намагалася забрати в неї кухонну лопатку.

У цю секунду Ліам чомусь згадав бабусину кухню.

Не смерть.

Не розбиті меблі, які потім бачив на фотографіях.

Іншу кухню.

Амелія років у п’ятнадцять сидить на столі й краде ягоди з миски, бабуся свариться, що вони потрібні для пирога, а Ліам краде ще одну просто тому, що не хоче програвати.

Спогад був настільки живим, що він кілька секунд просто стояв на порозі.

Елара першою його помітила.

— Нарешті, — сказала вона, одразу простягаючи йому лопатку, яку щойно відібрала в Амелії. Потім кивнула в її бік і додала: — Забери її від мене. Вона вже втретє намагається доробити те, що я не просила доробляти.

Амелія обурено подивилася на неї.

— Я допомагала. У цивілізованих домах це вважається хорошою рисою гостя.

— Ти переставила мені половину кухні.

— Бо половина кухні стояла нелогічно.

Ліам посміхнувся й сперся плечем об дверний отвір.

— О, тобто це не тільки зі мною. Я вже почав думати, що це особлива форма професійної агресії.

Амелія перевела погляд на нього.

І щось змінилося.

Зовні майже нічого.

Лише її посмішка стала трохи іншою.

Теплішою.

Ліам помітив.

Елара, судячи з того, як швидко її очі перемістилися з одного на іншого, теж.

— Ти спізнився, — сказала Амелія й демонстративно повернулася до миски. Потім додала: — Деякі з нас тут працюють.

— Я працював у справжньому офісі, — відповів Ліам. Він підійшов ближче й подивився на десерт. — Ви серйозно сперечаєтеся через крем?

— Через структуру, — виправила Амелія. Вона посунула миску далі від нього й додала: — Не чіпай.

Ліам потягнувся до ложки.

Амелія вдарила його по пальцях.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше