Наступного ранку Амелія прокинулася за кілька хвилин до будильника й одразу зрозуміла, що щось не так. У кімнаті було тихо, телефон лежав на тумбочці екраном донизу, за шторами повільно світлішало небо, але вона вже не могла повернутися до сну, бо перша думка, яка з’явилася в голові, не мала жодного стосунку ні до Гарета, ні до Ітана, ні навіть до сьогоднішньої роботи.
Ліам її поцілував.
Точніше, спочатку вона поцілувала його, але ця технічна деталь абсолютно не допомагала, коли пам’ять надто легко відтворювала його руки на її талії, тепло його тіла й ту мить, коли обережність закінчилася, а між ними залишився лише поцілунок. Амелія лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і з кожною секундою все сильніше дратувалася через те, наскільки звичайним могло б бути це відчуття за інших обставин.
Жінка поцілувала чоловіка, який їй подобався. Вранці прокинулася й думає про нього.
У світі існували мільйони людей, для яких це не вимагало внутрішнього монологу ще до сьомої ранку. Амелія ж чудово пам’ятала, що між її губами й губами Ліама досі стояло те, про що він учора прямо сказав: він не знає, що сталося тієї ночі.
А вона знала.
Вона знала, чиї руки перекинули стілець у бабусиній вітальні, чий голос чувся над її криками, хто відштовхнув старшу жінку, коли та стала між ним та Амелією. Знала звук удару, після якого світ назавжди розділився на «до» й «після», і пам’ятала Гарета надто близько до свого обличчя, коли він пояснював, що буде з Ітаном, якщо Амелія скаже хоча б одне зайве слово.
Ліам цього не знав.
І все одно вона дозволила йому поцілувати себе.
Ні, ще гірше. Вона сама зробила перший крок.
Амелія заплющила очі й притиснула долоні до обличчя, але замість докорів совісті пам’ять зрадницьки повернула інше: його тихе запитання про дозвіл, майже насмішкувате, але водночас серйозне. Те, як він не торкнувся її, доки вона сама не скоротила відстань. Те, як потім відступив, коли вона сказала, що не має поки чого додати.
Десять років тому Ліам не вмів чекати.
Тепер умів.
Можливо, саме це було найнебезпечнішим.
Телефон завібрував на тумбочці, і Амелія миттєво простягнула руку. Серце вже встигло прискоритися, але на екрані було лише повідомлення від Меріан.
«Доброго ранку. Усе спокійно. Нових повідомлень Ітану не надходило, нових появ Гарета біля центру чи твоєї роботи не зафіксовано. Перевірка автомобіля триває. Сьогоднішня зустріч з Ітаном о 16:30 без змін».
Амелія перечитала повідомлення й лише тоді повністю видихнула. Останніми днями фраза «усе спокійно» стала майже окремою категорією хороших новин, хоча вона досі не довіряла цій тиші настільки, щоб назвати її безпечною.
Вона відповіла Меріан, підвелася й дорогою до ванної зупинилася біля відчинених дверей другої кімнати. Там усе ще було занадто акуратно, занадто правильно й трохи безлико, ніби кімнату готували не для чотирнадцятирічного хлопця, а для фотографії в каталозі.
Ітан мав рацію.
Амелія справді боялася кольорів.
Принаймні в інтер’єрі.
Сьогодні вони домовилися після зустрічі пройтися магазинами й вибрати щось для його кімнати, і Амелія вже починала підозрювати, що дуже скоро пошкодує про свободу вибору, яку необережно пообіцяла.
Ця думка викликала посмішку.
І це було ще одним незвичним відкриттям ранку.
Вона посміхалася надто часто останні кілька днів.
У Blackwood Ventures Амелія приїхала о восьмій двадцять п’ять і перші десять хвилин майже переконала себе, що поводиться абсолютно нормально. Вона привіталася із Сарою, перекинулася кількома словами з Джеймсом, перевірила пошту, відкрила список задач і навіть встигла відповісти на два листи, перш ніж почула знайомий голос у кількох метрах від себе.
— Доброго ранку, — сказав Ліам комусь біля столу Сари, а через секунду Амелія відчула його погляд ще до того, як підняла голову. Він стояв у темно-синьому костюмі з чашкою кави в руці й виглядав настільки звичайно, ніби вчора ввечері не тримав її біля свого столу так, що вона досі пам’ятала кожен дотик.
Амелія подивилася на нього.
Ліам ледь помітно посміхнувся.
— Доброго ранку, Бомонт, — промовив він уже до неї, а в голосі не було нічого, за що міг би зачепитися будь-хто сторонній. Потім він поставив каву на край її столу й додав: — Ти вчора залишила правки до Westbridge без останнього додатка.
Амелія моргнула.
— Він був у другому листі, — відповіла вона й автоматично відкрила пошту. Через кілька секунд знайшла відправлене повідомлення й повернула екран до нього. — Ось.
Ліам нахилився ближче.
— Справді.
Його плече майже торкнулося її плеча.
Амелія раптом забула, що саме мала довести.
Ліам теж на секунду перестав дивитися на монітор.
Вони повернули голови майже одночасно й опинилися занадто близько.
Амелія відразу відсунулася.
— У тебе жахлива пам’ять, — сказала вона, хоча голос прозвучав трохи тихіше, ніж хотілося. Потім закрила лист, просто щоб зайняти руки.
Кутик губ Ліама піднявся.
— Учора ти говорила інше.
Амелія швидко подивилася на нього.
Сара сиділа за кілька метрів.
Джеймс теж був поруч.
— Про роботу, — спокійно додав Ліам, і в його очах з’явилася відверта насмішка. — Ми ж зараз говоримо про роботу.
Амелія примружилася.
— Іди в кабінет, Картер.
Ліам узяв чашку.
— Ось тепер усе нормально.
Він відійшов, а Амелія кілька секунд дивилася йому вслід, поки не почула тихий кашель зліва.
Сара сиділа з абсолютно невинним виразом обличчя.
— Навіть не починай, — попередила Амелія.
Сара підняла руки.
— Я мовчу.
— Твоє обличчя говорить за тебе.
— Це вже дискримінація міміки.
Амелія повернулася до ноутбука.
— У тебе немає роботи?
— Є. Але вона не така цікава.
Амелія не відповіла.
#4564 в Любовні романи
#2066 в Сучасний любовний роман
#401 в Молодіжна проза
#82 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.11.2026