Ціна мовчання

✦ РОЗДІЛ 14. Ліам

Повідомлення Амелії залишалося на екрані ще довго після того, як розмова фактично закінчилася. Ліам сидів на краю ліжка, тримаючи телефон у руці, й дивився на два короткі слова, які десять років тому могли змінити дуже багато, а тепер лише підтверджували, наскільки безглуздо вони обоє втратили одне одного.

Мені шкода.

Він відповів тим самим, тому що іншої чесної відповіді не було. Амелія зробила йому боляче тієї ночі біля озера, але тепер Ліам знав, що перед цим хтось дуже цілеспрямовано зробив боляче їй, використавши один правильно вибраний момент, одну фотографію й двох шістнадцяти-сімнадцятирічних ідіотів, які були впевнені, що справжнє кохання чомусь має давати здатність читати думки.

Він ліг, відклав телефон на тумбочку й приблизно двадцять хвилин дивився в темряву. Заснути не виходило, бо замість звичайного списку робочих справ на завтра мозок уперто повертав його в ті всі дні літа, які він багато років намагався згадувати якомога рідше.

Амелія з’явилася в його житті задовго до того, як він уперше подумав про неї як про дівчину.

Ліаму було десять, можливо, одинадцять, коли він побачив її біля бабусиної хвіртки. Він приїжджав до бабусі щоліта скільки себе пам’ятав, іноді на кілька тижнів, іноді майже на всі канікули, і сприймав її будинок як окремий маленький світ, у якому не діяли звичайні правила його життя.

Батьки могли подорожувати, працювати, сперечатися про плани на наступний рік, а бабуся завжди залишалася на тому самому місці. Уранці вона відчиняла вікна на кухні, після обіду могла годинами сидіти в саду, а ввечері сварилася, якщо Ліам повертався з озера пізніше, ніж обіцяв, хоча двері ніколи не зачиняла до його приходу.

Він був до неї прив’язаний сильніше, ніж будь-коли зізнавався друзям. Саме тому щоліта їхав туди без жодних умовлянь, навіть у віці, коли більшість його знайомих уже вважали канікули з родичами покаранням.

Амелія спочатку просто зіпсувала йому один із перших днів канікул.

Він пам’ятав її худу дівчачу постать, надто довге темне волосся й подряпане коліно. Вона сиділа на старому дерев’яному паркані біля дороги й спостерігала, як Ліам намагається знайти коротку стежку до озера, про яку йому розповів місцевий хлопець.

— Ти йдеш не туди, — сказала вона тоді, навіть не привітавшись. Потім зістрибнула з паркану й додала, що якщо він продовжить у тому ж напрямку, то прийде не до озера, а до приватного поля, де господар дуже не любить чужих дітей.

Ліам, звичайно, відповів, що чудово знає дорогу. Через двадцять хвилин він стояв перед зачиненою хвірткою того самого поля, а Амелія сиділа неподалік на камені й сміялася так голосно, що він ще два дні відмовлявся з нею розмовляти.

На третій вони вже разом будували щось схоже на пліт.

На п’ятий бабуся запитала, чи Амелія залишиться на обід.

До кінця того літа Ліам майже перестав пам’ятати, як проводив канікули до неї.

Вона знала всі стежки, краще за нього плавала й могла залізти на дерево вище, хоча була нижчою на голову. Ліам ненавидів програвати, тому наступні два літа витратив значну частину часу на те, щоб довести їй, що хоча б у чомусь кращий, а Амелія щоразу знаходила новий спосіб зіпсувати йому смак перемоги.

Восени вони спочатку майже не спілкувалися. Потім бабуся одного разу передала йому коротку записку від Амелії, у якій та написала, що його пліт нарешті розвалився й це офіційно підтверджує її правоту щодо конструкції.

Ліам відповів того ж дня.

З роками записки перетворилися на повідомлення, дзвінки й довгі вечірні розмови. Вони могли не бачитися місяцями, але щойно Ліам приїжджав до бабусі, усе продовжувалося так, ніби між серпнем і червнем не існувало жодної паузи.

Приблизно в п’ятнадцять це все перестало бути таким простим.

Амелія змінилася першою.

Принаймні тоді Ліам був у цьому переконаний, хоча тепер розумів, що, можливо, просто вперше почав дивитися уважніше. Він пам’ятав літо, коли вийшов із бабусиного будинку, побачив Амелію біля хвіртки й на кілька секунд забув, що мав сказати.

Вона тільки засміялася й запитала, чи він за рік став дурнішим.

Ліам відповів, що це вона стала занадто самовпевненою.

Потім вони пішли до озера, і весь день він намагався не дивитися на її ноги в коротких шортах.

Наступного літа стало ще гірше.

Вони все ще були друзями, але дружба раптом наповнилася речами, яких раніше не існувало. Ліам помічав, коли Амелія торкалася його руки, знав, хто з місцевих хлопців дивиться на неї надто довго, й без будь-якої причини ненавидів Ноя ще до того, як той почав відверто з нею фліртувати.

Амелія теж змінювалася поруч із ним. Вона могла пів години сперечатися про якусь дурницю, а потім раптом замовкнути, якщо він ставав надто близько, і Ліам кілька разів ловив її на тому, що вона дивиться на його губи.

Перший поцілунок був неминучим задовго до того, як стався.

Після нього вони поводилися так, ніби щойно винайшли кохання.

Ліам посміхнувся в темряві й майже одразу відчув біль від самого спогаду. Вони були нестерпно молодими, страшенно закоханими й абсолютно впевненими, що найскладнішим випробуванням для них стане відстань між літом і наступним літом.

В останнє літо він уже не думав про Амелію як про перше кохання, яке колись закінчиться.

Він думав про неї як про майбутнє.

Не дуже конкретне, бо в сімнадцять конкретика взагалі була слабким місцем Ліама. Але в усіх його уявленнях про університет, Лондон, подорожі й доросле життя Амелія чомусь залишалася поруч.

Він жартував, що одного дня бабуся віддасть їм будинок, а Амелія заборонить йому торкатися саду. Вона сміялася й відповідала, що швидше сама його вижене, якщо він знову втопить гортензії.

Ліам тоді не сумнівався, що в них буде час це з’ясувати.

А потім одна ніч біля озера перекреслила все.

Через кілька місяців померла бабуся, і після цього для нього вже не залишилося жодного «якби».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше