✦ РОЗДІЛ 1. Амелія

Власний голос прозвучав значно спокійніше, ніж почувалася Амелія.

— Привіт, Ліаме.

Вона вимовила його ім’я вперше за дуже багато років і відразу зрозуміла, що пам’ять не мала нічого спільного з часом. Можна було не говорити про людину, не бачити її, не дозволяти собі навіть подумки повертатися до неї, але достатньо одного погляду, щоб тіло згадало все раніше за розум.

У грудях стало тісно. Пальці, якими Амелія щойно тримала келих, похололи, а серце забилося так сильно, що кожен удар віддавався десь у горлі.

Ліам стояв біля входу у вітальню, дивлячись на неї так, ніби ще не вирішив, що саме бачить перед собою: справжню людину чи привида, який не мав права з’явитися в цьому домі.

Він змінився.

Звичайно, змінився. Було б дивно, якби сімнадцятирічний хлопець, якого вона востаннє бачила за товстим склом кімнати для відвідувань, залишився таким самим. Тепер перед нею стояв дорослий чоловік у дорогому темному пальті, із впевненими рухами та виразом обличчя людини, яка давно навчилася займати будь-який простір так, ніби він повністю належав їй.

Проте Амелія впізнала його одразу.

Не за рисами обличчя, які стали значно різкішими, і не за голосом, що звучав нижче, ніж у її спогадах. Вона впізнала Ліама за тим, як він напружив плечі, коли зрозумів, що ніяк не може втратити контроль над собою. Колись він робив так само перед бійкою, важливою грою або розмовою, до якої не був готовий.

А ще вона впізнала його погляд.

Останнього разу він дивився на неї так у центрі тимчасового утримання, коли сказав, що більше ніколи не хоче її бачити.

Схоже, за всі ці роки нічого не змінилося.

Адріан випростався, усе ще тримаючи пляшку, яку встиг підхопити майже біля підлоги. Його погляд перемістився з Ліама на Амелію, затримався на ній на кілька секунд, а потім повернувся до друга.

— Можливо, спочатку ти зайдеш і зачиниш за собою двері? — спокійно запитав він.

Ліам не відреагував. Його увага залишалася прикутою до Амелії, наче решта людей у кімнаті тимчасово перестала існувати.

Олівія, яка сиділа біля Вільяма й тримала в руках дерев’яного дракона, нахилилася до нього та щось прошепотіла. Зробила вона це недостатньо тихо, тому Амелія почула кожне слово.

— Здається, у дорослих знову почалася якась стара драма.

Вільям обережно забрав дракона з краю столу, щоб іграшка не впала, і серйозно кивнув.

— Схоже на те.

— Ліві, — м’яко докорила їй Елара, хоча в кутиках її губ майнула слабка посмішка.

— Я нічого поганого не сказала, — заперечила дівчинка, переводячи зацікавлений погляд з Амелії на Ліама. — Просто він упустив вино, коли її побачив. Це дуже драматично.

За інших обставин Амелія могла б посміхнутися. Олівія завжди називала речі саме так, як їх бачила, і не розуміла, чому дорослі витрачають стільки сил на складніші формулювання. Проте зараз Амелія лише провела долонею по краю скатертини, намагаючись повернути відчуття пальцям.

Ліам нарешті ступив у кімнату. Двері за ним тихо зачинилися, а Адріан поставив урятовану пляшку на найближчу поверхню.

— Дякую, — промовив Ліам, не дивлячись на нього.

— Не варто. Я просто не хотів пояснювати Еларі, чому на її підлозі червоне вино.

— Підлогу можна відмити, — зауважила Елара, уважно спостерігаючи за Ліамом. — А ось причину такої реакції, мабуть, варто пояснити.

У кімнаті стало тихо.

Хлоя сиділа поруч із Тео, тримаючи долоню на спинці стільця одного з близнюків. Її погляд був спокійним, але надто проникливим. Вона дивилася на Амелію не з осудом, а з тією уважністю, з якою людина намагається скласти докупи перші частини чужої історії.

Тео, навпаки, стежив переважно за Ліамом. Він трохи подався вперед і примружився, наче вперше побачив друга в ситуації, до якої той був абсолютно не готовий.

— Ви знайомі? — запитала Хлоя.

Ліам повільно зняв пальто. Йому знадобилося кілька секунд, щоб розстебнути ґудзики, хоча Амелія пам’ятала, що він завжди ненавидів будь-який одяг, із яким доводилося довго возитися.

Ці кілька секунд були потрібні йому не для пальта.

Він збирав себе докупи.

Коли Ліам нарешті підняв голову, на його обличчі вже з’явилася знайома напівусмішка. Вона була майже бездоганною, легкою й достатньо переконливою для людини, яка не знала, що приховувалося за нею.

Амелія знала.

— Знайомі, — відповів він, перекинувши пальто через спинку вільного стільця. — Колись давно ми часто проводили літо разом в одному містечку.

Це була правда.

Можливо, найменша її частина.

— І судячи з того, як ти зустрів Амелію, розійшлися ви не дуже добре, — зауважив Тео, не зводячи з нього очей.

Ліам повільно повернув до нього голову.

— Ти завжди був огидно спостережливим.

— Це частина моєї професії.

— Я думав, частина твоєї професії — отримувати занадто багато грошей за документи, які ніхто не хоче читати.

— Це теж.

Ліам посміхнувся трохи ширше, і хтось за столом тихо засміявся. Напруга не зникла, але стала менш очевидною. Саме так він завжди й робив: кидав жарт у найнебезпечніше місце розмови, а поки всі відволікалися, швидко ховав те, що не хотів показувати.

Амелія могла б повірити, що він справді заспокоївся, якби не бачила його руки.

Пальці Ліама надто міцно стискали спинку стільця.

— Амелія працювала на мене, — пояснила Елара, поклавши долоню на стіл. — Вона допомагала з Олівією ще до того, як усе стало складно. Потім залишилася поруч і під час лікування.

Посмішка на обличчі Ліама не зникла, проте його пальці напружилися ще сильніше.

— Допомагала з Олівією? — перепитав він.

— Вона була моєю нянею, — повідомила Олівія, вирішивши, що дорослі пояснюють надто повільно. — Але тепер вона не просто няня. Вона Амелія.

Ліам перевів погляд на дівчинку. Його обличчя відразу стало м’якшим, і від цієї миттєвої зміни в Амелії щось болісно стиснулося.