✧ ПРОЛОГ

Ліам не плакав на похороні.

Він стояв біля відкритої труни, тримаючи в руці білу троянду, і слухав, як священник говорить про завершений земний шлях, вічний спокій та любов, яка залишається після смерті. Слова були правильними, доречними й абсолютно порожніми. Вони губилися серед тихого шелесту чорних пальт, приглушених схлипувань і дрібного дощу, що осідав на плечах, волоссі та блискучій кришці труни.

Небо нависло над кладовищем низько й важко. Темні хмари майже торкалися верхівок старих дерев, а вітер тягнув із боку озера вогкість, від якої холод просочувався під одяг і повільно добирався до кісток.

Ліам майже не відчував його.

Від самого ранку він узагалі мало що відчував. Усередині залишилася дивна порожнеча, надто тісна для болю й надто велика для будь-якої іншої емоції. Він знав, що мав би плакати. Бачив, як батько кілька разів відвертався, швидко проводячи долонею по обличчю. Чув, як за спиною схлипувала місіс Вілсон, бабусина сусідка й найкраща подруга, яка знала її довше, ніж Ліам впринципі жив на світі. Навіть чоловік із місцевої крамниці, чиє ім’я він ніяк не міг згадати, стояв із почервонілими очима.

А Ліам дивився на труну і думав тільки про те, що цього не мало статися.

Бабуся повинна була зустріти його наступного літа на ґанку, витерти руки об фартух і сказати, що він знову став ще вищим, хоча бачила його лише кілька місяців тому. Вона мала обуритися через те, що він телефонує недостатньо часто, а потім нагодувати його так, ніби в місті, де він жив із батьками, взагалі не існувало їжі. Мала сваритися через мокрий рушник на підлозі у ванній, ховати від нього полуницю для пирога, хоча щоразу він усе одно знаходив миску.

Вона мала бути у своєму будинку, серед троянд, старих книжок і чашок, які давно треба було викинути.

Не тут.

Не під дощем.

Не в дерев’яній труні, яку за кілька хвилин опустять у мокру землю.

Ліам опустив погляд на троянду. Стебло було очищене від шипів, але один маленький гострий виступ залишився і тепер впивався в шкіру біля великого пальця. Він стиснув квітку сильніше, майже вдячний за цей простий, зрозумілий біль.

— Вона прожила хороше життя, — тихо промовив хтось позаду.

Ліам повільно видихнув крізь ніс.

Від цієї фрази його нудило.

Хороше життя не означало достатньо довге. Не означало, що вона була готова померти. Не означало, що він був готовий її втратити назавжди.

Йому було сімнадцять, і він не знав, як стояти біля могили людини, яка була єдиною незмінною частиною його дитинства. Батьки могли сперечатися, переїжджати, скасовувати поїздки й тижнями розмовляти одне з одним так, ніби були абсолютно чужими. У школі змінювалися вчителі, друзі, правила й команди. Ліам дорослішав, ставав вищим, голоснішим, самовпевненішим і вчився сміятися саме тоді, коли не хотів відповідати на запитання.

А бабуся залишалася тією самою.

Щоліта вона чекала на нього.

Такого літа більше не буде.

— Ліаме.

Голос батька пролунав зовсім поруч, але Ліам не одразу підняв голову. Він дивився на краплі дощу, що збиралися на пелюстках троянди, повільно ковзали вниз і падали на чорну тканину його пальта.

— Нам потрібно попрощатися, — додав батько.

Ліам глянув на нього. За останні кілька днів той ніби постарів на десяток років. Його обличчя було блідим, під очима залягли тіні, а волосся на скронях прилипло до шкіри від дощу. Він тримався рівно, але плечі під пальтом були напружені так сильно, ніби лише ця напруга не дозволяла йому розпастись на друзки просто посеред кладовища.

— Я вже попрощався, — відповів Ліам.

Власний голос здався йому чужим. У ньому не було ні сліз, ні тремтіння, лише втома й холод, якого він не відчував тілом.

Батько затримав на ньому погляд, проте сперечатися не став.

Ліам зробив крок до могили й кинув троянду вниз. Вона впала на кришку труни, ковзнула по блискучому дереву й зупинилася біля срібної ручки.

На одну коротку мить йому захотілося нахилитися, схопитись за труну й не дозволити її опускати. Ця думка була безглуздою, майже дитячою, але настільки сильною, що пальці мимоволі стиснулися.

Він нічого не зробив.

Коли труна повільно рушила вниз, Ліам відступив і відвернувся.

Він не хотів бачити, як земля накриває білу троянду.

Він уже достатньо побачив за останній тиждень.

Фотографії з місця трагедії.

Розбиту вазу біля каміна.

Перекинуте крісло.

Темну пляму на килимі, яку поліція позначила маленькою жовтою табличкою.

І копію щиросердного зізнання, написаного рукою Амелії.

Ліам прочитав його тричі.

Першого разу не зрозумів нічого, бо літери перетворилися на чорні розмиті плями. Другого разу дочитав до кінця, але не зміг пригадати жодного речення. Третього змусив себе зосередитися і майже вивчив текст напам’ять.

Амелія написала, що вони посварилися. Що бабуся намагалася її зупинити. Що вона втратила контроль і штовхнула її. Після падіння жінка вдарилася головою об камінну полицю. Амелія викликала швидку, але було вже запізно.

Унизу стояв її підпис.

Рівний, знайомий.

Саме так вона підписувала листівки, які залишала йому в кишенях. Саме так написала його ім’я на старій дерев’яній дошці біля озера, коли вони дуріли з маркерами й обіцяли, що колись повернуться туди дорослими.

Тепер тим самим почерком вона зізналася у вбивстві його бабусі.

Ліам не озирнувся, коли пішов до машини.

Кілька місяців тому він так само залишив Амелію біля озера, переконуючи себе, що не повернеться, навіть якщо вона покличе.

Тоді вона не покликала.

Сьогодні її взагалі не було на похороні.

І це чомусь злило його сильніше, ніж мало б.

Бабусин будинок був переповнений людьми, запахом їжі й чужими спогадами.

На кухонному столі стояли запіканки, пироги, кошики з хлібом і кілька пляшок вина. Сусіди продовжували приносити нові страви, ніби горе можна було стерти їжею.