Глава 1. Спадковість поколінь

Шановні читачі, це — п'ята частина циклу "Видатна особистість". Якщо ви не читали початок — шукайте "Ліч на стажуванні. Частина 1" на моїй сторінці.

Дякую за увагу та вподобайки ^_^

***

— Альде, що нам робити?

Я гарячково металася по кімнаті, справді не знаючи, як би так відбрикатися від озвученої кількома днями раніше перспективи пошиття вбрання до весілля. Займаючись чим завгодно, крім зустрічі зі швачками, я чесно дотягла до останнього дня. Завтра — весілля.

І за цей час без моєї уваги не обійшлася повторна перевірка переліку запрошених та спішного розсилання запрошень тим, кого пропустили вперше. Моєї присутності удостоїлися всі етапи наведення ладу на першому поверсі та, частково, на другому. Ще я встигла взяти участь у плануванні святкового меню та тихо порадіти тому, що вже мертва. Мало того, я навіть прилеглу до будинку територію вивчила, тому що її облагородженням слуги теж займалися, що дало підселенцеві привід побурчати про занедбаність саду і повний несмак у його плануванні.

Моя ж потаємна надія знайти величезне розлоге дерево, яке я бачила у схованці Альда і в'язниці його сестри, не виправдалася. У володіннях роду Суар не виявилося нічого і близько схожого на ту галявину, а настільки старих дерев не було й поготів. Втім, очікувано — занадто багато років минуло з тих часів, коли те місце дійсно існувало. І хоча підселенець явно зрозумів мій інтерес, але від коментарів утримався, обмежившись ледь вловимим емоційним відлунням гіркоти.

І тепер, коли до весілля залишилося менше доби, я металася по кімнаті. Тому що практична тітонька Саді, переконавшись, що ключові завдання виконані, похвалила мою запопадливість і відзначила, що за всіма справами я зовсім забула про себе. І що тепер саме час зайнятися моїм вбранням, а вона сама простежить за залишком приготувань до весілля.

Ось тільки про себе я чудово пам'ятала. Особливо про те, чим насправді було моє тіло.

— Ти про що? — нарешті озвався підселенець, коли я вже майже забула, про що взагалі його питала.

Що ближче було торжество, тим меланхолійніше ставав тон підселенця, ніби вся ця метушня його втомила. Але мене було не обдурити, тому що свої емоції Альд приховати не спромігся: я виразно відчувала відлуння чогось, схожого на зловтішні веселощі.

— Про те, що швачки побачать мене голою.

— І що?

— Моє тіло, як ти раніше висловився, позбавлене анатомічних подробиць. І якщо про це дізнаються...

— Ти — ліч.

— І що? — тепер настала моя черга ставити це багатозначне питання.

Байдужість та спокій Альда в цій ситуації дратували мене мало не до сказу. По-хорошому, йому ж першому слід турбуватися в цій ситуації, бо підселенцеві тільки дай привід заморочитися якоюсь дурницею. А тут серйозна загроза та...

— Твоє тіло насправді може бути яким завгодно.

— Та ну... — я навіть зависла на місці. — Навіть… Ну…

— Так. За моїх часів не скелетовані лічі проводили... деякі експерименти. До речі, Сат тому приклад. Хоча стосовно нього це помітно лише у бойовій формі, але сам факт…

Крити не було чим, крім того, що мені категорично не хотілося роздягатися в чужій присутності. Особливо з огляду на те, що один окремо взятий чужинець зі мною постійно. У відповідь на ці мої думки Альд мученицьки зітхнув.

— Так і бути, нагадаю тобі, — уїдливо сказав він, — слова коменданта про те, що ілюзію можна сприймати просто як одяг. Вона — не те, ким ти є насправді.

— Дякую, що нагадав мені про те, наскільки недосконала моя справжня зовнішність.

— Справжня — якраз досконала. А прижиттєва... У твоєму випадку це вже не важливо, і про неї тобі точно не слід турбуватися.

— Дякую за підтримку, — саркастично відповіла я.

— Нема за що. Коли ти нервуєш, то стаєш абсолютно нестерпною.

— За час нашого спільного існування міг би вже звикнути.

— До цього неможливо звикнути. До того ж, я не збираюся заохочувати таку поведінку.

— Наче ти можеш...

Нашу внутрішню суперечку перервали найзвичнішим чином — стукотом у двері. Якби в мене було серце, то воно, напевно, підскочило б кудись до горла від хвилювання. Але натомість я просто відчула дивний лоскіт по внутрішній стороні ребер. Двері відчинилися буквально за секунду, і в кімнату статечно влетіла тітонька Саді в супроводі вже знайомих мені трьох дівчат-швачок.

— Пробач, люба, що змусила тебе чекати, адже часу так мало...

Мабуть, вона побачила мою метушню через ауру і розцінила її як ознаку нетерпіння. Ха, якби воно так було.

— І не звернула увагу на те, — продовжила вона, — що до пошиття твого вбрання ще навіть не приступали.

Останні слова жінка-ліч промовила настільки незадоволеним тоном, що дівчата за її спиною обмінялися зляканими поглядами та одразу опустили голови. Виходить, за мою маленьку хитрість покарають їх? Е, ні…

— Що ви, тітонько Саді, — прошелестіла я, зупиняючись навпроти. — Це моя провина. Я настільки захопилася приготуваннями, що спочатку забула про зняття мірок, а потім... Зрозуміла, що не хочу, щоб мені шили нове вбрання.

— Он як? — у голосі жінки-ліча почулися здивовані нотки. — Вийдіть, — наказала вона швачкам. Ті з помітним полегшенням підкорилися. Ну, хоч так. — І чому ж? — спитала тітонька Саді, тільки-но остання дівчина зачинила за собою двері.

— Я... не звикла до розкошів, тому навряд чи почувала б себе впевнено в зшитій спеціально для мене святковій сукні... Ну... Якщо судити з вбрання нареченої...

Я ледве втрималася, щоб не клацнути щелепою. Хто знає, як це буде сприйнято моєю співрозмовницею. Тим паче, що вбрання нареченої справді вражало. Щоправда, не кращим чином. 

Важка і щільна тканина весільної сукні Лінс, більш схожої на мантію, що йшла по фігурі до талії, доповнилася не менш важким і щільним гаптуванням срібними нитками, дорогоцінним камінням і Суртаз знає, чим ще. Коли я вперше побачила вбрання в завершеному вигляді, мені стало і смішно, і зле водночас — від думки про те, що могли пошити для мене. Адже вбрання тіні мало бути схожим на сукню нареченої. Та я, мабуть, у ньому й літати не змогла б.