Ціна для Федерації

— Не розумію, як ви можете називати любов’ю та обов’язком те, що збираєтеся зробити, Архонте Айване, — проскрипів старий динамік, голос у якому дрижав та час від час переривався мовби від перешкод.

Чоловік років сорока, чиї скроні вже торкнулася передчасна сивина, повільно обернувся на звук. Він ледь помітно всміхнувся — тонко, майже сумно,а його лоб прорізала зморшка.  Очі блимнули коли чоловік побачив технічного дроїда, який незграбно слідував за ним довгим коридором.  Кивнув, ніби погоджуючись із власними думками, і втомлено потер обличчя шорсткою долонею тонкого скафа, який виблискував в цьому царстві напівтемряві.

— Вітаю, Астро, — промовив він, не зупиняючись.

Айван ішов далі, минаючи свіжі шрами нещодавнього бою, які ще не встигли приховати автоматичні системи очищення та технічні прибиральники які діловито сновгали туди-сюди. Повітря пахло сіркою та горілим пластиком. То тут, то там стіни з сірого сплаву були понівечені чорними опіками від лазерів та вирвами вибухів. Під ногами хрустіло розбите  на уламки скроплатикове покриття. Під ногами то тут то там були  покручені шматки дроїдів які перемішалися з понівеченими силовими скафандрами штурмовиків із маркуванням «II» та «V».

Архонт зайшов у невелику апаратну. Тут панував такий же напівморок , як і в коридорі, який розсіювало лише слабке мерехтіння кількох уцілілих моніторів. Він повільно провів пальцями по нижній панелі одного зі столів, намацавши прихований сенсор. Враз головний екран ожив, заливаючи кімнату холодним блакитним світлом. Перед очима Айвана розгорнулася панорама станції: на кожному рівні, у кожному відсіку панувала та сама картина руйнації, яку він щойно залишив за спиною.

— Астро, скажи мені... чому ти все ще зі мною? — тихо запитав Айван, не відриваючи погляду від моніторів.

— Тому що це мій обов’язок — бути поруч із Архонтом. І хоча ви залишили більшу частину ШІ-помічників на базі... — голос дроїда знову почав дрижати, переходячи у неприємний скрип, але Айван мовчки підняв руку, і той миттєво змовк.

— Ти також міг лишитися на Террі. У моєму кабінеті... чи на віллі, — Архонт нарешті повернувся до робота.

Дроїд застиг. Його сенсори на мить згасли, занурюючи апарат у стан гібернації. Натомість посеред кімнати спалахнув промінь проєктора. У повітрі виникла голограма невисокого чоловіка зі старомодним записником у руках. Проєкція виглядала дещо застарілою: краї фігури тремтіли, а кольори здавалися розмитими мовби не вистачало потужності для кращого промальовування. Чоловік коротко відсалютував Айвану, а потім втомлено махнув рукою, ніби відкидаючи формальності.

— Я просто намагаюся зрозуміти, Архонте, — заговорила проєкція приємним голосом, що тепер звучав чисто й по-людськи. — Чому ви стверджуєте, що цей шлях — заради людей, яких ви ніколи в житті не побачите? Ви покинули вагітну дружину, яку, за вашими ж словами, кохаєте понад усе. Ви залишили її там, саму, знаючи, що до кінця днів на ній та вашій дитині висітиме тавро родини зрадника й бунтівника. Хіба це і є ваша «любов»?

Айван важко зітхнув, ніби Астро підняв те саме питання, яке вже давно випалювало його зсередини. Він опустився в крісло, що жалібно рипнуло під його вагою. Пальці звично й швидко забігали по віртуальній клавіатурі, вводячи складні коди доступу. Завершивши, він знову повернувся до проєкції.

— Розумієш, мій цифровий друже... Я вважаю, що Рада Архонтів припустилася фатальної помилки, коли вирішила прикрити столицю, влаштувавши ці шторми у гіперпросторі поблизу Терри. Вони кажуть, що це порятунок людства від флоту Імперії Рукава Персея, але це брехня.

— Але ж логіка та розрахунки... — Астро нахмурився. Він помахом руки вивів на один із моніторів графіки симуляцій. — Вони доводять, що це єдиний оптимальний шлях для збереження виду.

Архонт сумно розсміявся. У цьому сміху не було радості — лише гіркота.

— Астро, нехай навіть так. У нас був вибір: або прийняти бій і завдати удару у відповідь даючи нам хоч якийсь шанс, або врятувати тільки стару Терру, зануривши решту галактики в нові темні віки.

Він дістав із бічної кишені рюкзака потертий термос, відкрутив кришку й зробив ковток міцної кави. Запах напою на мить перебив сморід горілого пластику в кімнаті.

— Як би сильно я не кохав сім'ю та рідну планету, мій обов’язок як одного з Верховних Архонтів — захищати всю Федерацію, а не її верхівку, що сховалася за барикадами світів які вони просто кинуть як подарунок ворогу. Мені плювати на логіку Ради, яка вирішила, що всіма іншими можна пожертвувати. Не таку присягу я давав. Я б не зміг би дивитися в очі Люсії, знаючи, що ціна нашого мирного життя — галактика у вогні. Три тисячі систем, Астро... три тисячі систем, які вони просто здають ворогу, щоб прикрити власні шкури на Террі, та жити там як в хатці. А якщо не вийде? Якщо їх рано чи пізно знайдуть…

— Архонте... — у голосі Астро вперше чітко прозвучала людська нотка суму. — Але ж без поставок, без обміну ресурсами та культурою... ці системи згаснуть. Це справді будуть нові Темні віки.

До кабінету зайшов чоловік у потертому, вкритому кіптявою скафандрі. Він зняв шолом, важко дихаючи, і вмостився у крісло навпроти Айвана, витягнувши затерплі ноги.

— Ну, все. Координати забиті, варп-бомби завантажені, протокол аварійного самознищення активовано, — у його втомлених очах блиснув зухвалий, майже дикий вогник. — Люди готові.

Архонт важко зітхнув, дивлячись на старого друга. — Адмірале... Томе... Можливо, все ж таки не обов'язково посилати людей?

Той лише відмахнувся, витираючи піт із чола. — Підуть тільки добровольці. Ці кляті бомби неможливо активувати без прямої команди людини — системи безпеки не обійти. — Він хрипко розсміявся. — Знаєш, я люблю це життя. Але людство я люблю трохи більше. Тож можна й загинути за славну ідею.

Астро, який весь цей час спостерігав за обома змовниками, сумно похитав головою. Його голографічне обличчя здригнулося від перешкод. — Але ж вірогідність виживання... вона нульова.