Дія 4

Дія 4.

Події відбуваються через десять років в Києві.

Затишне помешкання. Ніна накриває на стіл. За столом її сім’я – двоє дітей дошкільного віку (п'ятирічний Роман і трирічна Леся, чоловік Сергій.

Ніна. (До Ромчика) А ось і супчик. Такий, як ти любиш. З квасолькою.

Сергій. Нін, тут одна справа дуже делікатна. Не знаю, як тобі й сказати. Але мушу тебе просити...

Ніна. Що сталося?

Сергій. Треба допомогти одній людині.

Рома (перебиває розмову батьків) Ма-а..., а Леся моркву із супу вибирає...

Ніна. (до дочки) Лесюню, моркву їсти корисно. Вона смачна і поживна. Бачиш, тато їсть і Ромчик їсть. (Сідає біля доньки й починає її годувати.)

Сергій. То що, допоможеш?

Ніна. Якій людині? В чому справа?

Сергій. Та наш завкафедрою влип. Ректор наш за нього клопоче.

Ніна. Себто як влип? Що він зробив?

Сергій. Піймався на хабарі. Студенти позначили доларові купюри і викликали СБУ.

Ніна. Ну… У такій справі – не до мене.

Сергій. Ти ж розумієш, мене сам ректор просив, щоб якось його відмазати. Він його кум, сват, чи що там…

Ніна. Серьожо, ти ж знаєш, коли вже СБУ, взяли із міченими купюрами…, то тут справи кепські. Навіть не знаю, що тобі сказати. Я за такі речі не візьмуся. І навряд, чи хто тут візьметься.

Сергій. Нінусько… Ти ж усе можеш!

Ніна. Не можу! Ти ж розумієш, живі факти – річ уперта. Буде сидіти той кум чи сват. Хай шукає адвоката і, звісно, – пом’якшуючі обставини.

Сергій. Але ж ректор просив... Він сьогодні увечері до нас прийде.

Ніна. Ваш ректор? До нас додому? Ти здурів?!

Сергій. Ніно, послухай. Я не з’їхав з глузду. Я там працюю. Він знає, що у мене дружина адвокат. Причепився як реп’ях. А я не можу йому відмовити. Коли відмовиш ти, це вже інша справа... Його треба звести з толковим адвокатом. Який візьметься за справу. Нінко... Ти ж усіх у прокуратурі знаєш...

Ніна. Ти завжди без мого відома ставиш мене у дурні обставини! Розмова закінчена. Все. Я не маю часу. (Виходить чітким кроком упевненої в собі людини) (Вже одягнута, з порога до Сергія) Забереш дітей із садка. Я буду пізніше!

Сергій. (Навздогін) Подумай! І не барись. Щоб о сьомій була!

Сцена 2

Та ж квартира Ніни і Сергія. На кухні діти і Сергій.

Леся. А де мама?

Роман. Тато тобі казав, що мама затримується.

Сергій. Мама телефонувала, що скоро буде. А ви їжте і марш у свою кімнату!

Роман. А ти з нами пограєшся?

Сергій. Трішки пограюся. Але я чекаю на одного вельми серйозного дядька. Він мій начальник.

Рома. Тату, а начальники страшні?

Сергій. Всякі бувають.

Леся. А цей, со до нас плийде, стласний?

Сергій. (Сміється). Не дуже. Він тільки на посаді високій сидить.

Леся. Тату, а посада – це со, такий гелікоптел?

Сергій. Я б сказав, що це верхній щабель на службовій драбині.

Рома. На тій драбині сидять службовці?

Сергій. (Одним оком зазирає до газети і відповідає механічно, не думаючи) Так, сидять службовці.

Рома. Від низу доверху?

Сергій. Від низу до верху.

Леся. А той повазний цоловік сидить на самій велхусці?

Сергій. Так. На самісінькій верхушці і називається він “рек-тор”.

Рома. (міркує) А він так високо, що може впасти і розбитися... Так, тату?

Сергій (не думаючи) Може.

Леся. Якщо не буде слухняний?

Сергій. Так, доню. Якщо не дотримуватиметься законів.

Рома. А яких законів, тату?

Сергій. Ох, розумники ви мої, ви у мене добалакаєтеся. Закони пишуть депутати, а затверджує їх президент. А усі люди у кожній країні мають їх дотримуватися.

Рома. І ти?

Сергій. І я. І мама, і усі люди.

Леся. І діти?

Сергій. І діти. Для дітей закон один – слухатися батьків. Марш у дитячу кімнату!

 (Дзвінок у двері. Сергій відчиняє. На порозі ректор Едуард Васильович Бабій).

Едуард Васильович. Добрий вечір!

Сергій. Заходьте, Едуарде Васильовичу, заходьте! Роздягайтеся, розташовуйтеся. (Припроваджує гостя до вітальні). Дружина скоро буде. Чаю, кави чи, може, коньячку?

Едуард Васильович. Коньячок питимемо, коли справу залагодимо. Коли ваша ласка, чаю. (Сергій виходить на кухню. Едуард Васильович роззирається по вітальні.) З дитячої визирають дві пари допитливих дитячих очей.

Леся. (обережно входить до вітальні). А ти лектол?

Едуард Васильович. (Сміється). Ректор.

Леся. А де твоя длабина?

Едуард Васильович. Про яку драбину ти питаєш, золотце?

Рома. (вже стоїть поруч Лесі) Вона питає про драбину, по якій ви на посаду вилізли?

Едуард Васильович. (сконфузився) Фу, яка нечемна дівчинка. Хто тебе такого навчив?