Дія 3

Дія 3.

Сцена 1.

Шеремет, Шмата, Надя, Марина у кімнаті одного з них п’ють чай.

Шеремет. Приходить студент на екзамен, відкриває портфель, дістає три пляшки горілки і ставить перед преподом на стіл.

• От вам три пляшки, поставте мені три.

А препод йому:

– Я візьму дві.

Надя. Геть не смішно. Та й досить вже цих анекдотів. У нас з політологом он живий анекдот відбувається. Ви ж, народ, пакуйте торби на канікули. Зуб даю, що завтра іспит з політології усі складемо!

Марина. Це ж бо як?

Надя. А що я тобі хіба не казала? Ми ж Нінку таки уламали. От тепер ми чай тут п’ємо, а наша староста десь політолога розважає...

Шмата. (Регоче) Га-га-га... Розважає. Хотілося б побачити бодай краєм ока, як це їй вдається.

Марина. Геть не смішно. Ми підло вчинили по відношенню до неї. Ніна і вродлива, і найрозумніша, найкраща з-поміж нас. І, головне, чесна, чиста, а ми... Ми… Ми, друзяки, підло з нею вчинили. Підло! Соромно за оцінку, здобуту такою ціною... З якою совістю тепер їхати святкувати, пироги вдома пакувати, розповідаючи татові й мамі, яка я розумна. Політологію, ось склала чесно… (вискакує з-за столу й вибігає з кімнати)

Шеремет. Ой-ой-ой, які високі матерії! Та якби ми всі таких Мариночок слухали, то й сиділи б тут без толку всі канікули. Подумаєш… Бичувати себе будемо. Хай біжить. Не зважаймо. Мене от більше цікавить, як же Нінку вдалося уламати? Валя ж розповідала, що Ніна категорично стояла на своєму. Сказала, що наш іспит - надто мізерна ціна проти того, що втрачає вона. Бо (патетично) – честь же не має ціни!

Надя. А було так. Ми учора зайшли до неї всі. Майже вся група. Гепнулися перед нею на коліна. А вона кричить „Геть!” і слухати нічого не хоче. Блазнями нас обізвала. „Не треба мені тут вашої комедії!” – каже.

Шеремет. А ви що?

Надя. А ми що? Як у тій казці, де усі заворожені. Просто завмерли і ані руш з місця. І тут Ірка... Я досі в шоці. Якби не Ірка, то б ніхто нічого не добився.

Шеремет. А що Ірка? Що взагалі ця тихоня і плакса може?

Надя. Ірка раптом ні з того ні з сього брикнулася і впала. Зомліла. Ми всі злякалися, кинулися до неї. Що тут зчинилося! Той каже „Води!”, Той кричить: „Нашатир!” Вікно розчинили навстіж. Конспектами над Іркою махаємо. Швидку довелося викликати. Якось заворушилася, стала до тями приходити. Потім лікарка її оглянула. Сказала, що дівчина вкрай виснажена. Їй спокій потрібен.

Шеремет. І що, це на Нінку подіяло?

Надя. Уявляєш, подіяло. Ви ж в курсі, що у Ірки смертельно хвора мама. У неї рак на останній стадії... То ж Ірка хвилюється, що через політологію може маму вже не застати, а тут цей чортів політолог через свої козляцькі примхи нас усіх за носа водить… Хтось сказав про це старості, дорікнув. Ось, мовляв. Хіба ти, Ніно, отака бездушна? Іра знепритомніла, бо виснажена: щодня плаче, не спить ночами... Почувши про таке, усі раптом затихли. Вже ніхто ні про що нашу старосту й не просив. А вона раптом сама: „Гаразд. Готуйтеся завтра складати іспит. У 30-й аудиторії на 9-ту ранку”. І все. Всі бігом з кімнати, щоб не передумала.

Шеремет.  То чого ж ми тут сидимо? Шмата, гайда на вокзал за квитками!

Завіса.

Сцена 2.

На лавці у зимовому парку сидить Ніна. Це вона і начебто не вона. Сама не своя. Не то сонна. Не то напідпитку. Розхристана. Пасмо довгого волосся звисає з-під шапочки додолу й закриває її обличчя. Вона відкидає те пасмо й говорить сама до себе.

Ніна. От і все. Фініт а ля комедія. Все, друзяки, можете йти складати. Я за ваш іспит сповна заплатила. (Істерично регоче) „У 30-й, – каже, – із заліковками.” А мені вже зразу й поставив. (Дістає із сумочки заліковку. Дивиться.) Відмінно! Поставив „відмінно” і тицьнув заліковку до рук. „Ти ж дивись мені, – каже, – будь розумницею.” Що він мав на увазі? Щоб нікому не казала? Та про це і так вся група знає! А там і увесь університет буде гудіти. Пальцями показуватимуть. Боже, Боже, яка я дурепа! Яка наївна дурепа! На що сподівалась? Що наївна мишка такого котиська обмане? А він грався, грався та й з’їв. Зжер. Проковтнув. А я ще сподівалась його обхитрити! Снодійне купила в аптеці. Послухала Вальки, думала, що всиплю йому в бокал непомітно. А такі ж речі треба вміти робити. Або він помітив, або ж навчений. І не таких на чисту воду виводив. Каже: «Давай-но, золотце, мені свій кілішечок, а тобі на мій… А тепер, пий. Не бійся. Не оп’янієш”. Я надпила трошки. А він: „Ні-і-і. Так не годиться. Пий до дна! На тобі цукерочку. Закуси”. Випила і за мить все в очах почало роз’їжджатися…

(Пауза. Ніна сидить, обхопивши голову руками.) Голова як коробка. І не пам’ятаю. Убий, не пам’ятаю, що було далі. Як все було. Певно, він мене сонну заніс на диван і там... Боже, який сором! Я прокинулася від того, що чиїсь цупкі пальці обмацують моє тіло. А я лежу в обіймах чужого, бридкого, ненависного мені чоловіка в абсолютній наготі... Злякалася, стала вириватися. Закричати хотіла, а голосу нема. Він побачив, що я вже отямилась і закрив мені рот довгим липким поцілунком. Таким липким як патока і смердючим від перегару... Як бридко.

Боже, що я наробила? Навіщо повелася на пораду Валі? Якби не напилася снодійного й не заснула, я б нізащо... Як гидко... Ненавиджу себе. Ненавиджу… (Гірко й безрадно плаче.)

(Після паузи) Колись мріяла, якою гарною й романтичною буде наша перша ніч з Вовчиком... А тепер... Хто я після цього? Повія? Повія! Та й навіть повії продають себе дорого! А мені заплатили п‘ятіркою у заліковій книжці... Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!