Розділ 2. Бумеранг

Ранок для жінки сімейної такий куций, а стільки ж то треба встигнути і якою зібраною треба їй бути. Ніна квапиться на роботу, бо ж о десятій у неї суд. Дуже важкий і відповідальний. Натомість її домочадці навіть не ворушаться. Чоловіка і дітей до сніданку треба заганяти.

– А ось і твій супчик, Лесюню. Такий, як ти любиш. З квасолькою, – підсовує Ніна страву до малої доньки. – Їжте, діти. Петрику, ти старший, пильнуй за Лесею. З вами побуде тато, бо мамі треба йти.

Треба збиратися, щоб не запізнитися, а головне – зібрати на столі папери, за якими вчора до півночі сиділа. В голові у Ніни вже репетиція її промови в суді, як захищатиме свого підзахисного, які аргументи використає. В цю мить із кухні долинає:

– Ма-а... А Леся моркву із супу вибирає...

– Лесюню, моркву їсти корисно, – намагається переконати вередливу доню. – Сергію, та підійди ж ти нарешті, сядь біля дітей! – гукнула до чоловіка, який забарився у своєму кабінеті. Коли ж той нарешті з’явився, і вона знову спрямувалася до своїх паперів, жестом зупинив її. Нінусь, хвилечку зажди. Даруй, я бачу, що ти квапишся, але у мене… У мене тут до тебе справа одна дуже делікатна. Не знаю, як тобі й сказати. Але мушу тебе просити...

–  Це так терміново? – Ніну здивував і тон, яким розпочав чоловік говорити з нею про якусь справу, і його сум’яття, навіть хвилювання… Передчуття її і справді не підвело.

– Треба допомогти одній людині, – нарешті видихнув Сергій.

–  Якій людині? В чому справа?

–  Та ось один наш професор влип в історію. Завідувач нашої кафедри. Ректор наш за нього клопоче.

– Себто, як влип? Що зробив?

– Упіймався на хабарі. Студенти позначили доларові купюри і викликали СБУ.

–  Ну… У такій справі – не до мене. І я поспішаю, Сергію, дуже поспішаю… – Ніна не стала далі слухати чоловіка, бо квапливо збирала свої папки.

– Ти ж розумієш, мене сам ректор просив, – підійшов до неї Сергій. – Він його кум чи сват…

– Серьожо, ти ж зрозумій, коли вже СБУ, взяли із міченими купюрами, то тут справи кепські. Навіть не знаю, що тобі сказати. Я за такі речі точно не візьмуся. І навряд чи тут хто візьметься.

–  Нінусько… Ти ж усе можеш!

–  Не можу! Ти ж розумієш, живі факти – річ уперта. Буде сидіти той кум чи сват. Хай шукає іншого адвоката і, звісно, – пом’якшуючі обставини.

–  Але ж ректор просив... Він сьогодні увечері до нас прийде.

–  Ваш ректор? До нас додому? Ти здурів?!

– Та не ректор, а той, про кого прошу. Ніно, послухай. Я не з’їхав з глузду. Я там працюю. Колеги та й ректор знають, що моя дружина – хороший адвокат. Причепився як реп’ях. А я не можу відмовити ректорові. Коли відмовиш ти, це вже інша справа. Тоді його треба звести з іншим толковим адвокатом, який візьметься за цю справу. Нінко, ти ж усіх у суді й прокуратурі знаєш...

–  А ти не раз без мого відома ставиш мене у дурну ситуацію! – скипіла Ніна. – Сергію, розмова завершена. Все. Я не маю більше часу. Забереш дітей із садка. Я буду пізніше!

Ніна Ярошевич-Варашко за якийсь десяток літ у столиці зробила приголомшливу кар’єру, стала відомим адвокатом. Нині ж, їдучи в суд, вона вже не вперше пошкодувала, що колись поміняла професію філолога на юриста. Була б тепер учителькою в школі чи викладачем у виші, як її чоловік і не приходили б до неї оці всі імениті, пикаті, ласі на гроші й огидні їй людці. Чому те, чого не любиш, від чого намагаєшся відкараскатися, дистанціюватися, постійно чіпляється тобі за поли? Та на цьому й спинила Ніна свої роздуми, бо вже ось її зупинка, а за сто метрів суд, де справді потрібно було допомогти людині, адже тут все очевидно, є докази, що хлопця підставили…

Усе так і склалося, як передбачала. Справу, за яку так хвилювалася, відіслали на повторне слідство. Весь день був у Ніни напрочуд вдалим, бо два інші суди розглядали банальні розлучення. Тож, купивши в маркеті необхідні продукти, жінка поверталася додому в бадьорому настрої.

А в цей час у вітальні її квартири за чашкою кави чекав на неї непрошений гість, який сподівався на її допомогу. Сидячи навпроти свого колеги, викладача філософії Сергія Ярошевича професор політології Едуард Васильович Бабій без явних на те причин раптом неспокійно засовався на своєму стільці. Роззираючись по кімнаті, він раптом побачив на стіні шлюбне фото свого молодшого колеги з тією самою жінкою, на прихід якої очікував, як на спасіння. З несподіванки він аж встав, підійшов ближче. Якусь мить вдивлявся.

– Так це ось вона і є ваша дружина?

– Так, це і є моя дружина. Вона в мене красуня, – нічого не підозрюючи, мовив Сергій. – Та ще й розумниця. Не хвилюйтеся, вона з хвилини на хвилину має бути вдома… – Зайнятий читанням паперів, які вручив йому Бабій, Сергій не зауважив, з яким подивом той розглядав на фото його дружину, яким розгубленим і пригніченим став раптом вираз його обличчя.

– Даруйте, Сергію Петровичу, за клопіт, але я не буду на неї чекати. Мушу йти! Діла у мене тут виникли термінові… – несподівано сказав завідувач кафедри й після години очікування став квапливо збирати в папку свої папери.