Іспит (продовження)

***

Ніна все міряє кімнату з одного боку в другий. Як же вона ненавидить саму себе! Яка огидна собі! У вухах досі солодкаві, липкі, як патока, слова і такі ж липкі поцілунки старіючого, з округлим черевцем чоловічка, цупкі руки, з яких вона вже не владна була випорснути, які жадібно обмацували її всю… Хіба від цього коли відмиєшся?

Невже то була ти? Ні, не ти. Бо душа твоя, скоцюрбившись від ганьби, зібгавшись в малесеньку крапочку, тихо плакала від ганьби й безсилля. Там було лише твоє тіло. Безсоромно розпластане, звивалося не від пристрасті – ні. Від огиди, гострого запаху поту чужого, ненависного тобі чоловіка. Дивно, що при цьому ще вимовлялися якісь слова, влітали до вух, але геть не дотикали її свідомості, не хвилювали серця. Все було, як в тумані, все сталося з нею і наче не з нею.

Вже одягнену біля дверей струсонув її Едик за плечі:

- Ти ж дивись мені, будь розумницею... Завтра із заліковими книжками чекаю в 30-й аудиторії... – сказав і тицьнув до їй рук залікову книжку, де їй, Ніні Варашко, вже завбачливо стояла оцінка «відмінно».

А на завтра усі були щасливі. Усі, окрім неї. Бо вона написала своєму бідолашному коханому, який ні про що навіть не здогадувався, що її для нього більше немає. Що вона йому зрадила. Потім подзвонила мамі й татові, що не приїде додому на канікули, бо вони з одногрупниками їдуть у гори. Вона зачинилася в чотирьох стінах і нікого не хотіла ні бачити, ні чути.

Вона не знала, що їй робити, як їй надалі жити. Знала напевне лиш одне: більше не зможе тут навчатися. Не зможе ходити коридорами цього університету.

Довго палила свою заліковку. Ніяк не хотіла горіти її цупка обкладинка. Коли ж нарешті все було скінчено, догорів з її відмінними оцінками останній листок, затух вогник останньої цигарки, староста групи Ніна Варашко стала гарячково пакувати до валізи свої речі. Вона поїде звідси геть. Щоби ані це місто, ані університет, ані група, – ніхто-ніхто її більше ніколи тут не бачив...