Розділ 1. Іспит

Почувалася спустошеною. Здавалося, що про це знають усі. І навіть перехожі на вулиці глузливо посміхаються тобі вслід.

Канікули. Скільки ж райдужних планів та сподіванок було в тебе на ці дні ще зовсім недавно! Бачила себе в Карпатах, як мчиш на лижах межи засніжених смерек разом із Вовчиком, вдихаєш чисте морозне повітря… І від цього повітря, від білизни свіжого снігу, від присутності поруч Вовчика і від кохання до нього паморочиться в голові! Ти голосно смієшся, бо тут, між горами на полонині, так просторо, так вільно, так хороше, і твій дзвінкий сміх відлунює десь далеко межи деревами, між горами...

Красива казка. А тепер – нічого. Нічого не лишилося. Все втратило сенс. Не хочеться нікуди їхати. Не хочеться нікого бачити. Не хочеться навіть жити.

На тумбочці серед книжок і конспектів лежить залікова книжка. Знічев’я береш її до рук, перегортаєш сторінки – перший, другий, третій, четвертий курс… На останній сторінці перший семестр четвертого. Усі оцінки відмінні й лише зрідка стоїть «добре».

Ще два дні тому ця книжка була предметом твоїх гордощів, адже за цей семестр майже все складено на відмінно!

Тепер цю книжку ти готова порвати й спалити. Бо у ній зафіксована твоя ганьба, яка завжди тобі пектиме душу, допоки вчитимешся в цьому університеті. Ось вона ця ганьба – остання п’ятірка з політології.

– Ось тобі. Ось. Ось… – вхопивши зі столу ручку, ти, краща студентка, гордість курсу, краща дівчина на факультеті, немов у якомусь безпам’ятстві чи божевіллі, раптом коїш нечувану річ: креслиш і креслиш це слово «відмінно» навпроти предмета «політологія», поки аж не утворюється на тому місці дірка.

Тоді ти робиш те ж саме і з прізвищем та підписом викладача – з такою ж нечуваною агресією знищуєш цей підпис, шматуючи власну заліковку, як наче б знищувала того ненависного викладача, який поставив оцю п’ятірку. Коли б він зараз опинився у цій кімнаті, ти б уп’ялася в нього кігтями й до крові роздряпала б його ненависну пику. Але він тут не опиниться. Мавр свою чорну справу зробив. Тепер його важко буде знайти, навіть обійшовши всі аудиторії й кафедри.

Роздерта до дірок заліковка принесла тобі бодай якесь полегшення. Бодай якась помста.

Злість ганяє тебе по кімнаті з кутка в куток. Тремтячими руками запалюєш цигарку. Всеохоплююча злість на себе, на усіх однокурсників. Перед очима знову постали їхні кислі фізіономії. Хто тоді був? Леся, Надя і Вітьок – оце знамените тріо, яке завжди «залагоджувало» на курсі усі питання, особливо ті, які виникали під час сесії. Вони знали все: хто за що і скільки бере, зеленими чи нашими, прямо на іспиті чи у конверті вдома.

– Прямо ходячий вузівський прайс! Ненавиджу всіх! Ненавиджу! – Перед очима знову промайнула вся до деталей картина твоєї ганьби.

– Ніночко! Ну, будь ласка! Не убуде ж тебе від цього. Ніхто ж про це… нікому. Ніхто не знатиме. А група одержить екзамен. У всіх будуть спокійні канікули. Ну, невже ти не шануєш своєї групи? – так улесливо, так лагідно умовляла її Леся. Вона благала її чи не найбільше, спершу тет-а-тет, а потім на підмогу їй з’явилося усе тріо.

Негарні чутки про політолога ходили давно. Їхня група також не ізольована від інших. Чимало студентів чули і про дачу хабара зеленими, і про дівчат. Проте ніхто не сприймав чуток всерйоз, поки це не торкнулося їхньої групи. Ніна Варашко тим паче на такі чутки не зважала. Дівчина добре вчилася і була переконана, що коли ти вчишся, то й іспит, навіть найскладніший, складеш без проблем. Тож хай переймається тими хабарними історіями хтось інший! Її це не дотикає!

Масні погляди викладача політології помічала, проте не зважала. Була вродливою дівчиною, тож звикла, що на її личку та доладній фігурі чоловіки не раз зупиняють свої погляди. Суспільні науки вона любить і у знаннях своїх впевнена, то чого їй боятися! Наївне дівча! Звідки було тобі знати, який хижак за тобою полює і які апетити має на таких юно вродливих створінь, як ти!

Ще перед останньою атестацією запримітила навпроти свого прізвища надто багато «енок». Всі пропущені теми потрібно було перескладати.

– Едуарде Васильовичу, я б воліла, аби ми з вами спершу розібралися, звідки у мене з'явилися ці енки? – звернулася Ніна Варашко до викладача  політології.

– Це вам, моє золотце, ліпше знати, – солодкавим голосом відповів їй професор, лисуватий, з круглим обличчям і куцою борідкою чоловік.

– Але я переконана, що не пропустила жодної лекції. І на практичних заняттях у мене відмінні оцінки. То звідки ж ці енки? Може, це просто помилка? Подивіться, будь ласка, – не здається дівчина, сідає навпроти професора й, запитливо дивлячись на нього, уперто жде відповіді.

– Ох, яка ж настирна. От така ти мені ще більше подобаєшся. Ці енки, моя ласочко, для того, аби ти нині прийшла... – Ці солодкаві слова, сказані з такою ж хитруватою багатозначною єлейною усмішечкою, повергли старосту групи Ніну Варашко у стан такого потрясіння, що дівчина пополотніла, напружилася, в тривозі вся втиснулася в стілець, на якому сиділа. В цю мить професор встав, ступив кілька кроків, наче вирішив пройтися аудиторією, та й зупинився за спиною студентки. Мить постоявши, поклав свої руки на її щуплі плечі.

–Золотце моє, ви знаєте, що ви красуня? Рідкісна... – Ніна в цю мить опанувала собою й, не на жарт розгнівавшись, намагалася звільнитися від рук професора, встати й піти геть. Проте Едуард Васильович наче вгадав її думки. Одну руку зняв, а друга владно лежала в неї на плечі й змушувала дівчину сидіти. І вона сиділа, хоч кипіння всередині її сполоханого єства сягало найвищого градуса. Ще трохи і вона не витримає, буде захищати себе, битися, дряпатися.