❦ Розділ 21. Елара

Елара завела Олівію в палату так обережно, ніби кожен крок міг видати їхню найбільшу таємницю.

Хоча таємниці більше, в принципі, майже не існувало.

Вона йшла поруч із донькою, притримуючи її за плече, поправляючи плед, який постійно сповзав із худеньких плечей, і відчувала, як під пальцями тремтить не Олівія — вона сама. Ліві крокувала повільно, вперто не дозволяючи медсестрі вести себе під руку, але іноді все ж сильніше притискалася до мами, коли ноги ставали ватяними від утоми.

— Я могла б ще трохи посидіти, — тихо сказала Олівія, коли Елара допомогла їй сісти на ліжко.

Вона сказала це не з капризом, а з тією маленькою образою, яку дитина ховала під серйозністю. Ведмедика вона тримала під пахвою, а другою рукою чіплялася за край ковдри, ніби то був рятівний круг.

— Могла, — погодилася Елара, вкладаючи подушку зручніше. — Але тоді втомилася б ще більше, і мені довелося б слухати, як ти втомилась, як ведмедик втомився, і що він збирається скаржитись на мене.

Ліві повільно опустилася на подушку й насупила носик.

— Він би написав ввічливу скаргу.

— Не сумніваюся.

— Але з претензіями, — додала Олівія, притискаючи іграшку до грудей. — У нього сьогодні багато думок.

Елара натягнула ковдру вище, до самого підборіддя доньки. Потім поправила край шапочки, хоч та й так сиділа рівно. Потім перевірила стаканчик із водою. Потім переклала серветки з одного краю тумбочки на інший.

Руки шукали будь-яку дрібну справу, аби не зупинятися.

Бо щойно вона зупиниться, доведеться згадати все, що сталось в коридорі.

Адріана з печивом у руці.

Олівіїне просте, світле: “Мамо!”

Його обличчя.

Її власний страх.

— Мамо, — покликала Ліві, спостерігаючи за нею з-під вій.

Елара обернулася надто швидко.

— Що, сонечко?

Олівія кілька секунд мовчала. Потім витягла з-під ковдри руку й торкнулася маминих пальців.

— Ти вже тричі переставила серветки.

Елара подивилася на тумбочку.

Справді.

Серветки стояли рівно. 

— Мабуть, вони погано стояли, — сказала вона й спробувала посміхнутися.

Ліві не посміхнулася у відповідь.

— Ні. Ти просто злякалася.

Це було сказано тихо. Без докору. Без дитячого “я тебе спіймала”. Просто як факт, який Олівія помітила й тепер поклала між ними на ковдру.

Елара опустилася на стілець біля ліжка.

— Трошки.

— Через Адріана? — спитала Ліві й одразу обійняла ведмедика міцніше, наче й сама не була певна, чи має право питати.

Елара кілька секунд дивилася на її маленьке обличчя. У Ліві були бліді губи, тіні під очима й занадто уважний погляд. Вона була дитиною. Вона мала б питати, чи можна морозиво після супу. Мала б ображатися на ковдру, малювати ведмедикові корону й планувати, як вони підуть у зоопарк, коли все закінчиться.

Не розплутувати мамине минуле.

— Через нього теж, — чесно сказала Елара.

Олівія трохи помовчала, ковтаючи цю відповідь.

— Я його чимось засмутила? — запитала вона потім, і в голосі вперше з’явилося щось зовсім маленьке, дитяче, вразливе.

Елара відчула, як у неї стискається горло.

Вона швидко нахилилася ближче й поклала долоню на доньчину щоку.

— Ні, Ліві.Ні в якому разіе. Таке взагалі не можливобе.

— Точно?

— Точно.

— Тоді він був засмучений через тебе? — Олівія дивилася на маму серйозно, майже суворо. — Бо ви обоє стали такі, ніби хтось розбив щось дороге, але не хоче признаватись, хто.

Елара опустила погляд на ведмедика, якого Ліві стискала в руках.

— Мабуть, через нас обох, — тихо сказала вона.

Олівія зітхнула й потерлася щокою об м’яку голову іграшки.

— Дорослі дуже втомлюють.

— Знаю.

— І дуже довго мовчать, — додала Ліві, вже напівсонно. — А потім не можуть розгребсти свій бардак, через це.

Елара слабо посміхнулася, хоча очі щипало.

— Ти сьогодні дуже сувора до дорослих.

— Я просто кажу правду, — пробурмотіла Олівія й заплющила очі.

Елара сиділа біля неї, доки дихання не стало рівнішим. Доки пальці на ведмедику трохи розслабилися. Доки маленьке обличчя не втратило напружений вираз і не стало просто обличчям дитини, яка втомилася надто сильно навіть для того, щоб тримати світ під контролем.

Тільки тоді Елара дозволила собі опустити голову.

Він бачив її.

Він говорив із нею.

Він тримав її ведмедика.

Він бачив, як Олівія назвала її мамою.

Усе сталося.

Те, чого вона боялася шість років, сталося не у великій розмові, не за зачиненими дверима, не тоді, коли вона зібрала в собі всю мужність. Воно сталося в лікарняному коридорі, біля недопитого чаю, із печивом у прозорій упаковці й дитиною, яка навіть не розуміла, що щойно зрушила цілий світ.

Увечері Адріан написав уперше.

Номер був невідомий, але Елара зрозуміла ще до того, як відкрила повідомлення.

Адріан: Нам потрібно поговорити.

Вона сиділа біля ліжка Олівії, тримаючи в руці стаканчик із водою. Повідомлення світилося на екрані спокійно, майже буденно, ніби це було просто запрошення на якусь звичайну зустріч, а не початок того, що вона відкладала роками.

Вона не відповіла.

Не тому, що не хотіла.

Тому що не могла.

Вона дивилася на телефон, поки екран згас. Потім знову торкнулася його пальцем і перечитала повідомлення. Потім поклала телефон екраном донизу, наче це могло змусити його замовкнути.

За годину він написав знову.

Адріан: Не ховайся від мене.

Цього разу вона заплющила очі.

Слово було несправедливим.

І справедливим водночас.

Вона справді ховалася. Від нього. Від його гніву. Від його права питати. Від власної відповіді. Але водночас сиділа біля дитини, якій щойно вводили ліки, тримала миску, коли Ліві нудило, витирала вологу серветкою, рахувала ковтки води й чекала ранкового аналізу так, ніби від нього залежало більше, ніж від будь-якої правди у світі.