❦ Розділ 20. Адріан

Олівія не виходила в нього з голови.

Це було дивно, майже недоречно, і Адріан кілька разів за ранок ловив себе на тому, що сердиться на себе за це. Він повертався до неї без причини: до маленької фігурки на широкому підвіконні, до ведмедика, якого вона тримала так, ніби той мав окрему думку щодо всіх лікарняних процедур, до темних очей, занадто уважних для дитини, яка мала б думати про мультики, морозиво й те, чому дорослі не дозволяють стрибати на ліжку.

А вона говорила про маму.

Не багато. Не прямо. Але так, що за кожним словом стояла людина, яку дитина любила й берегла більше, ніж мала б у своєму віці.

Він сидів у кабінеті вже другу годину, але робота йшла погано. Документи по Helix лежали перед ним, розгорнуті, помічені кольоровими маркерами. У ноутбуці були відкриті фінансові моделі, листи юристів і чернетка оновленого маршруту для пілотних родин. Усе це вимагало уваги. І зазвичай Адріан умів відсікати зайве. Умів розкладати хаос на блоки. Умів думати холодно навіть тоді, коли всередині було не холодно, а порожньо.

Сьогодні не виходило.

Він прочитав один і той самий абзац із юридичного висновку тричі, на четвертий раз закрив документ і відкинувся на спинку крісла. За вікном дощ дрібно стікав по склу. Лондон виглядав розмитим і втомленим, ніби сам не мав сил бути містом повною мірою.

На столі завібрував телефон.

Маркус.

Адріан взяв одразу.

— Кажи.

— Я надіслав попередній файл, — без зайвого вступу сказав Маркус. Голос у нього був рівний, але Адріан надто добре знав цього чоловіка, щоб не почути обережність. — Це не фінальна версія. Там є підтверджені періоди по Брайтону, кілька місць роботи, переїзд у Лондон і частина соціально-медичних згадок, які я ще перевіряю.

— Чому “частина”?

— Бо джерела нерівні. Дещо офіційне, дещо непряме. Я не хочу, щоб ви зробили висновок раніше, ніж у нас буде повна картина.

Адріан підняв очі до вікна.

— Ти вже втретє просиш мене не робити висновків. Значить, там є щось, що змусить мене їх зробити.

Маркус замовк на секунду.

— Там є щось, що змінить тон розмови з Еларою.

Пальці Адріана на телефоні стиснулися.

— Надіслав?

— Так.

— Я подивлюся.

— Адріане, — Маркус уперше за розмову вимовив його ім’я не як звернення до клієнта, а як попередження. — Прочитайте весь файл. Не окремі рядки.

— Це залежить від того, що в окремих рядках.

— Саме тому й кажу.

Адріан завершив дзвінок, не відповівши.

Файл уже чекав у пошті.

Він відкрив його не одразу. Кілька секунд просто дивився на вкладення, на суху назву: Elara Rivers — preliminary background report. Смішно. Огидно. Ім’я жінки, яку він шукав шість років, стало назвою документа. Її життя перетворили на рядки, дати, адреси, примітки, джерела, ризики, уточнення.

Він сам цього хотів.

І все одно відчув, ніби робить щось неправильне.

Адріан відкрив файл.

Перші сторінки були саме такими, як він очікував: після Греймонта — короткий період у Шарлотти. Потім розрив. Потім Брайтон. Оренда маленької квартири не одразу на її ім’я. Робота в кафе. Нічні зміни в готелі. Поступовий перехід до адміністративних задач. Жодних соціальних мереж. Мінімум відкритих контактів. Платежі обережні, без зайвої прив’язки до місць.

Він читав повільно.

І що далі читав, то важче ставало дихати.

Елара не жила красиво після втечі. Не почала нове щасливе життя, як він іноді, у найгірші ночі, змушував себе уявляти, щоб легше було ненавидіти. Вона не зникла в чиїйсь дорогій квартирі. Не розчинилася в легкому комфорті. Її сліди були схожі на життя людини, яка не будувала майбутнє, а просто намагалася протриматися до наступного дня.

Він прокрутив нижче.

Медичні/соціальні згадки: період Брайтон. Потребують додаткового підтвердження. Є ознаки зміни побутового статусу приблизно через…

Двері відчинилися після короткого стуку.

Адріан не підняв голови.

— Не зараз.

Емілі все одно зайшла. Не повністю — лише на кілька кроків, і саме тому він зрозумів, що вона прийшла не з розкладом і не з кавою.

— Містере Блеквуд, — сказала вона обережно. — Ваш батько приїхав.

Адріан перестав читати.

Курсор блимав на екрані біля недочитаного рядка.

Є ознаки зміни побутового статусу приблизно через…

— Він домовлявся про зустріч? — тихо запитав Адріан.

— Ні.

— Тоді він може поїхати.

Емілі не рушила.

Адріан нарешті підняв на неї очі.

— Він уже в приймальні, — пояснила вона, і в її голосі було достатньо напруги, щоб не треба було уточнювати: Вільям Блеквуд зайшов так, ніби досі мав право на все, ніби світ був біля його ніг.

Адріан повільно закрив файл. Не вимкнув ноутбук, просто опустив кришку до половини, щоб екран не було видно.

— Впусти.

Емілі кивнула й вийшла.

Вільям зайшов за хвилину.

Він виглядав так, як завжди: темний дорогий костюм, бездоганно зав’язана краватка, пальто в руці, сиве волосся охайно зачесане назад. Час майже не зробив його слабшим. Навпаки — додав йому тієї важкої поважності, яку люди часто плутають із мудрістю. Але Адріан уже давно не плутав.

Він не підвівся.

Вільям зупинився навпроти столу й уважно подивився на нього.

— Ти зайнятий.

— Так.

— Тоді я буду коротко.

— Ніби тобі є діло чи хтось зайнятий, ти завжди все робиш по своєму.

Вільям прийняв це без видимої реакції. Лише повільно поклав пальто на спинку крісла, хоча сідати йому ніхто не пропонував.

— Я чув, що ти бачив Елару.

Повітря в кабінеті стало холоднішим.

Адріан дуже повільно підвівся.

— Не вимовляй її ім’я.

Вільям подивився на нього майже з утомою.

— Ти не хлопчик, Адріане. Заборона на ім’я не змінить того, що вона повернулася у твоє життя.