❦ Розділ 19. Елара

Ранок у лікарні починався не як зазвичай, спокійно чи невимушено.

Він починався зі звуків.

Спершу тихо клацали двері в коридорі, наче хтось намагався не розбудити не одну дитину, а весь світ одразу. Потім десь далеко прокотився візок, і його колеса м’яко зашурхотіли по підлозі. На посту медсестер приглушено задзвонив телефон. Чийсь голос відповів напівпошепки, потім затих. З палати навпроти долинуло сонне дитяче “мамо”, і це слово, сказане чужою дитиною, вдарило Елару так тихо й звично, що вона навіть не здригнулася. Просто розплющила очі.

Вона прокинулася в кріслі біля ліжка Олівії.

Не зовсім прокинулася — швидше повернулася у власне тіло після кількох годин незручного напівсну. Шия боліла, праве плече затерпло, спина нила так, ніби всю ніч по ній хтось стрибав. На колінах лежав ноутбук, екран давно згас. Поруч на тумбочці стояла паперова чашка з кавою, яку вона купила ще ввечері, але так і не допила. Кава була холодна, гірка, абсолютно неважлива— як більшість речей, які вона робила останнім часом, просто щоб не зупинятися.

Елара обережно зняла ноутбук із колін і поставила його на край тумбочки. Екран спалахнув від дотику, відкривши вкладку з графіком клубу. У таблиці блищали рядки змін, постачання, бронювання й повідомлення від Марти: “Лукас питає, чи трьох перевірок холодильника достатньо, чи треба ще перевірити.”

Елара кілька секунд дивилася на це повідомлення.

Колись вона б посміхнулася.

Зараз тільки провела рукою по обличчю й перевела погляд на ліжко.

Олівія спала на боці, повернувшись до неї обличчям. Маленьке тіло майже губилося під лікарняною ковдрою. Одна рука лежала поверх тканини, друга стискала ведмедика за лапу. Іграшка була притиснута до грудей так міцно, ніби справді мала захищати її від усього, що приходило в палату разом із дорослими голосами, аналізами й словами, які Елара вже ненавиділа: “показники”, “етап”, “реакція”, “спостерігаємо”.

Вона нахилилася й поправила край шапочки на доньчиному лобі. Зробила це дуже повільно, майже не торкаючись шкіри. Ліві не прокинулася, тільки трохи насупилася уві сні й сильніше притиснула ведмедика.

— Усе добре, сонечко, — прошепотіла Елара, хоча не знала, кому саме це говорить: дитині чи собі.

Вона взяла термометр із тумбочки, перевірила останній запис у листку спостереження, потім глянула в телефон. Повідомлення від Амелії було надіслане ще о шостій ранку.

Амелія: Я пішла додому переодягнутися й привезти речі. Медсестра поруч. Буду за годину. Спробуйте поспати, будь ласка.

Елара ледь видихнула.

Спробуйте поспати.

Усі останнім часом просили її робити речі, які звучали простими тільки для тих, хто не сидів біля лікарняного ліжка власної дитини. Спати. Їсти. Відпочити. Не думати наперед. Не лякатися кожного дзвінка. Не читати одне й те саме речення в медичному документі по сім разів, ніби від кількості прочитань воно стане менш страшним.

Олівія ворухнулася.

Елара одразу нахилилася ближче.

— Ліві?

Донька не розплющила очей. Лише невдоволено зморщила носик і пробурмотіла:

— Я не хочу суп.

Елара завмерла на секунду, а потім дуже тихо посміхнулася. Сміх не вийшов, але хоча б обличчя згадало, як це робиться.

— Доброго ранку, — м’яко сказала вона, торкнувшись пальцями краю ковдри.

— Ні, — сонно заперечила Олівія, не розплющуючи очей. — Спочатку треба вирішити питання з супом.

— Його ще немає, сонечко.

— Його принесуть, — похмуро повідомила Ліві й нарешті розплющила одне око. — Я знаю це.

— Тоді ми маємо час підготуватись до оборони.

Олівія відкрила друге око й подивилася на маму з тією серйозністю, від якої в Елари щоразу стискалося серце.

— Ти на моєму боці? — уточнила вона хриплуватим після сну голосом.

— Я завжди на твоєму боці.

— Але іноді кажеш “треба поїсти”, — нагадала Ліві, підозріло примружившись.

Елара обережно поправила їй ковдру біля плеча.

— Бо їсти потрібно, це потрібно для твого організму.

Олівія подумала над цим кілька секунд. Потім поважно кивнула.

— Так звучить краще.

— Я рада, що пройшла перевірку.

— Поки що, — попередила донька й потягнулася до ведмедика. — День тільки почався.

Елара нахилилася й поцілувала її в лоб. Шкіра була тепла, але не гаряча. Це вже стало окремою формою щастя — не радістю, а маленьким дозволом видихнути на кілька хвилин.

— Як ніжки? — запитала вона, сідаючи ближче.

Олівія глянула на свої коліна під ковдрою так, ніби вони справді могли відповісти замість неї.

— Сьогодні трішки гірше, — сказала вона після паузи й похнюпила носика. — Трошечки болять. Не сильно. Просто набридливо.

— Набридливо?

— Так. Наче вони просто хочуть нагадати, що таке буває, щоб я не забула.

— Який жах, треба зафіксувати це, щоб не забути, може тоді вони перестануть нагадувати про себе, — сказала Елара, намагаючись, щоб голос не зрадив її.

— І ведмедик теж скаржиться, — додала Ліві, піднявши іграшку за лапу й притиснувши її до щоки.

Елара нахилилася ближче, удаючи цілковиту серйозність.

— На що цього разу?

— На ковдру, — повідомила Олівія, ображено глянувши на край тканини. — Вона його сильно притисла. Він каже, що це неповага.

Елара обережно вивільнила ведмедикову лапу з-під ковдри.

— Так краще?

Ліві піднесла іграшку до вуха, ніби справді слухала її думку, а потім стримано кивнула.

— Каже, що поки приймає вибачення. Але спостерігатиме за ситуацією.

— Справедливо. У нього дуже відповідальна позиція.

— Він не просто так тут головний, — тихо сказала Олівія й знову поклала ведмедика біля себе.

Елара посміхнулася.

І в цю ж мить їй захотілося плакати.

Бо в палаті було бліде ранкове світло, дитина з лейкемією сперечалася з ковдрою від імені ведмедика, а Елара сиділа поруч і думала про те, скільки ще таких ранків вони матимуть, перш ніж життя знову стане хоч трохи схожим на життя.