❦ Розділ 18. Адріан

Елара знову не відповіла.

Точніше не прямо.

І не йому.

Адріан дивився на повідомлення від Вів’єн уже хвилину й відчував, як усередині піднімається знайоме, холодне роздратування. Не гнів навіть. Гнів був гарячим, швидким, живим. А це було інше — повільне, точне, майже службове. Так він зазвичай реагував на провалені дедлайни, погано складені контракти, людей, які думали, що слово “можливо” може бути відповіддю в бізнесі.

Тільки це була не бізнесова ситуація.

І саме тому все було значно гірше.

Вів’єн: Вона сьогодні не зможе. Передала, що дасть відповідь після обіду.

Після обіду.

Якого саме — не вказано.

Він уже чув цю інтонацію. Не в повідомленні, ні. У самій відсутності конкретики. Це було Еларине “не зараз”, просто перекладене мовою посередника. Ввічливо, акуратно, без прямої відмови. І водночас достатньо чітко, щоб його тримали за дверима.

Адріан поклав телефон на стіл, але за кілька секунд знову взяв.

Адріан: Вона в клубі?

Вів’єн відповіла не одразу.

Він встиг пройти кабінетом від вікна до столу й назад. Кабінет здавався надто великим для нього. Високі вікна, темне дерево, ідеально прибраний стіл, кілька папок Helix, планшет із відкритим графіком пілоту, холодна кава, яку асистентка принесла годину тому. Усе було впорядковано. Усе на своєму місці.

Крім нього.

Телефон засвітився.

Вів’єн: Ні. Вона тимчасово веде частину задач дистанційно.

Адріан завмер.

Адріан: Через що?

Цього разу відповідь прийшла швидше.

Вів’єн: Сімейні обставини.

Він тихо, беззвучно засміявся.

Сімейні обставини.

Фраза, яку люди використовували, коли не хотіли казати нічого. Дуже зручна фраза. Універсальна. Вона могла означати все: хтось захворів, хтось помер, хтось приїхав, хтось пішов, хтось розлучається, хтось народився, хтось лежить у лікарні, хтось просто більше не може встати з ліжка й називає це сімейними обставинами, бо правда занадто особиста.

Адріан набрав:

Це не відповідь.

Стер.

Набрав:

Мені потрібно знати, де вона.

Стер.

Набрав:

Вів’єн.

І це теж стер.

Бо вже чув її голос у голові: не тисніть на мене. І чув Еларин: не роби нічого дурного. Не лякай персонал. Не тисни на Вів’єн. Не купуй клуб до ранку.

Вона сказала це майже з втомленою іронією, але знала його занадто добре. Знала, що перший його інстинкт — знайти важіль. Якщо двері зачинені, знайти власника дверей. Якщо власник не говорить, знайти договір. Якщо договір не допомагає, знайти слабке місце в системі. Адріан усе життя вмів заходити туди, куди його не пускали.

Проблема була в тому, що Елара — ніяка не система.

Хоча частина його, найгірша й найзвичніша, досі намагалася зробити з неї саме це: набір даних, розриви в маршруті, причини, наслідки, ризики, точки впливу.

Він відклав телефон.

Потім узяв планшет і відкрив графік Helix.

Там принаймні були речі, які мали структуру.

Перші тестові родини. Пілотна координація. Документи на фонди. Логістика консультацій. Нестиковки між лікарнею, соціальними службами, страховими умовами й приватними програмами підтримки. Помилки, які можна назвати. Затримки, які можна виміряти. Процеси, які можна змусити працювати швидше.

Адріан глянув на рядок: Patient Navigation Pilot — first active cases.

Перші активні випадки.

П’ять родин.

Дві на погодженні.

Одна термінова консультація без передоплати.

Він прочитав кілька разів і раптом зрозумів, що просто сидіти в офісі не може.

Не сьогодні.

Елара мовчала. Маркус ще збирав інформацію. Вів’єн не говорила. Кайла залишила після себе неприємний осад, який він визнавав як провину, але не мав сил розбирати саме зараз. А Helix рухався. І якщо там уже були сім’ї, якщо пілот почав працювати не в презентації, а в реальності, він мав побачити це сам.

Не через звіти.

Не через красиві таблиці.

Через коридори, де батьки сидять із папками на колінах і не розуміють, який підпис рятує час, а який просто повторює попередній.

Він натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

— Емілі.

— Так, містере Блеквуд?

— Перенесіть зустріч із фінансовою групою на завтра.

— Одинадцята?

— Після обіду.

— Добре. А нарада з юридичним відділом?

— Тео проведе.

У слухавці на секунду запала пауза.

— Тео знає?

— Дізнається.

— Зрозуміла.

Емілі була достатньо розумною, щоб не ставити зайвих питань, але недостатньо бездушною, щоб не додати:

— Вам викликати машину?

— Так. Медичний центр. Helix.

— На котру?

Адріан уже взяв піджак зі спинки крісла.

— На зараз.

Докторка Мейв Салліван зустріла його без захвату.

Це було одним із небагатьох речей у ній, які Адріан справді поважав. Більшість людей у його світі або намагалися йому сподобатися, або демонстративно показували, що не бояться. Салліван не робила ні того, ні іншого. Вона дивилася так, ніби в неї було відділення, діти, батьки, аналізи, протоколи й значно важливіші речі, ніж настрій Адріана Блеквуда.

— Ви не були в графіку на сьогодні, — сказала вона замість привітання.

— Я вирішив подивитися, як іде пілот.

— Зазвичай люди попереджають.

— Зазвичай процеси не чекають, доки люди підготують красиву картину.

Вона подивилася на нього кілька секунд.

— У вас поганий день?

— Ні.

— Брехня. Але мене це не стосується, поки ви не заважаєте роботі.

— Не планую.

— Чудово. Тоді дві умови.

Він ледь підняв брову.

— Ви ставите мені умови в моєму проєкті?

— У вашому проєкті — ні. У моєму відділенні — так.