❦ Розділ 17. Елара

Елара не поїхала в клуб після зустрічі з Адріаном.

Хоча спершу хотіла.

Таксі вже майже звернуло в бік знайомих вулиць, до чорного фасаду, до службового входу, до світла в коридорах, де все було зрозуміло: пляшки, графіки, персонал, бронювання, скарги, меню, VIP-зони, протоколи. Робота мала одну велику перевагу — вона не питала, чи ти готова жити. Вона просто вимагала дії. Перевірити. Погодити. Передати. Виправити. Іноді це рятувало.

Але телефон у її руці засвітився повідомленням від Амелії.

Амелія: Ліві прокинулась. Температура нормальна, але дуже сумує. Питає, коли мама закінчить роботу.

Елара прочитала це двічі.

Потім сказала водієві іншу адресу.

— Лікарня, будь ласка.

Водій, чоловік років п’ятдесяти з сивуватими скронями, глянув у дзеркало заднього виду, але нічого не запитав. Лише кивнув і перебудувався в іншу смугу.

Лондон за вікном розмивався дощем. Місто жило своїм вечором: люди поспішали під навісами, офіціанти витирали мокрі столики біля кафе, біля входу в бар дві дівчини сміялися так голосно, ніби сміх міг захистити їх від холоду. У вікнах офісів ще горіло світло. На пішохідному переході хлопець тримав над головою дівчини рюкзак замість парасолі, і вона відштовхувала його, але сміялася.

Звичайне життя.

Нестерпно звичайне.

У цьому звичайному житті люди сварилися через запізнення, ображалися на повідомлення без відповіді, бронювали столики, купували каву, цілувалися під дощем, не знаючи, що в когось за кілька кварталів дитина в лікарні, а минуле щойно сіло навпроти в дорогому лаунжі і сказало: “Гарно виглядаєш”.

Елара заплющила очі.

Адріан.

Усе знову повернулося в одній хвилі: його обличчя, коли він побачив її; його голос; його “я шукав тебе”; його жорстке “правда — цікаве слово з твоїх уст”; його мовчання після її майже випадкового зізнання про Вільяма. А потім Кайла. Її біль. Її приниження. Її гострі слова, у яких було забагато правди, щоб просто образитися.

“Я просто весь час стояла в кімнаті, де вже була інша жінка. Навіть коли її там не було.”

Елара притиснула пальці до скроні.

Їй було шкода Кайлу.

Це здавалося неправильним. У неї не мало бути сил на чужий біль. Не сьогодні. Не зараз. Але Кайла не виглядала просто ревнивою жінкою, яка прийшла влаштувати сцену. Вона виглядала людиною, якій дуже довго дозволяли сподіватися рівно настільки, щоб не піти, і недостатньо, щоб бути щасливою.

Елара знала, як це.

Бути поруч із людиною, яка не може дати тобі те, чого ти хочеш.

Тільки в її випадку все було гірше.

Адріан колись міг дати їй усе.

Вона сама пішла.

Телефон знову засвітився.

Вів’єн.

Вів’єн: Ви доїхали?

Елара набрала:

Елара: Їду в лікарню.

Відповідь прийшла майже одразу.

Вів’єн: Добре. У клубі все добре. Лукас живий, хоча після вашого погляду тричі перевірив холодильник. Це прогрес.

Елара несподівано посміхнулася.

Елара: Нехай перевірить четвертий раз. Для закріплення.

Вів’єн: Передам. І ще. Блеквуд не зателефонував мені одразу після вашої зустрічі. Це або гарний знак, або він планує щось мовчки.

Елара довго дивилася на екран.

Елара: Друге.

Вів’єн: Теж так думаю.

Елара хотіла заблокувати телефон, але Вів’єн написала ще:

Вів’єн: Ви не зобов’язані говорити з ним завтра.

Елара набрала відповідь і стерла.

Потім ще раз.

І ще.

Нарешті написала:

Елара: Зобов’язана. Просто не завтра.

Вів’єн не відповіла одразу. Коли повідомлення прийшло, воно було коротке:

Вів’єн: Тоді сьогодні просто доїдьте.

Елара стиснула телефон у руці.

Сьогодні просто доїдьте.

Найпростіші речі тепер звучали як план виживання.

У лікарні її зустрів знайомий запах антисептика, теплої пластикової їжі й нічної втоми. У коридорах було тихіше, ніж удень, але не спокійніше. Лікарні вночі не сплять. Вони просто поводяться тихіше. Тихі колеса візків. Низькі голоси медсестер. Двері, що відчиняються обережно. Чиєсь приглушене схлипування за стіною. Дитячий кашель. М’яке “мамо?” з палати навпроти.

Елара пройшла до відділення майже на автоматі.

Амелія сиділа біля ліжка Олівії, тримаючи в руках пластиковий стаканчик із чаєм. Волосся в неї вибилося з хвоста, светр на одному плечі трохи розтягнувся, а на колінах лежала книжка, яку вона вже третій день носила з собою і, здається, так і не прочитала далі п’ятої сторінки.

Олівія не спала.

Вона лежала на боці, підперши щоку рукою, і дивилася на двері так, ніби чекала саме цього моменту.

— Ти довго, — сказала вона замість привітання.

Елара поставила сумку на стілець і підійшла до ліжка.

— Знаю.

— Багато роботи?

— Сьогодні так.

— Ти справилась, ти перемогла?

— Ні. Ми домовилась поки лише про перемир’я.

Олівія подумала.

— Це коли ніхто не виграв, але всі дуже втомилися?

Амелія тихо хмикнула.

— Дуже точне визначення.

Елара нахилилася й поцілувала доньку в лоб.

— Як ти?

— Краще, ніж каша, яку сьогодні давали.

— Це не дуже конкретно.

— Каша сьогодні була зелена.

Елара завмерла.

— Зелена?

— Ну, там щось зелене плавало. Ведмедик сказав, що це виглядає не зовсім безпечно.

Амелія підняла очі.

— Ведмедик був не єдиний, хто так подумав.

— Я залишила трохи для тебе, — серйозно сказала Олівія. — Щоб ти знала, як я страждала.

— Дуже щедро.

— Я добра навіть у складні часи.

Елара засміялася тихо, але сміх швидко став болем. Вона сіла на край ліжка й узяла Олівіїну руку. Маленька рука була тепла. Пальці слабші, ніж раніше, але все ще вперто стискали її у відповідь.