❦ Розділ 16. Адріан

Адріан не спав.

Не тому, що не хотів. Тіло вже давно вимагало хоча б кілька годин спокійного сну. Очі пекли від нічного світла офісу, шия боліла від напруги, у скронях був гул, ніби хтось бив молотком. Але щоразу, коли він намагався заплющити очі, перед ним з’являлася Елара.

Не та, яку він пам’ятав.

Не дівчина з Греймонта, яка колись сміялася дуже рідко, зате так, що йому хотілося зробити щось дурне, аби тільки почути це знову. Не та, що стояла біля моря, закутавшись у його куртку, й говорила, що холод їй не страшний, бо вона поруч з ним. Не та, що дивилася на нього з такою обережною довірою, ніби сама боялася повірити, що може бути потрібною комусь не через жалість, не через провину, не через бажання врятувати, а просто тому, що вона — це вона.

Перед ним була інша Елара.

Бліда. Зібрана. Виснажена.

Жінка, яка стояла у VIP-зоні з пляшкою шампанського в руках і трималася так, ніби всередині в неї не залишилося жодного вільного місця для ще одного удару. Жінка, яка сказала “не зараз” так тихо, що це було схоже не на відмову, а на межу, виставлену останніми силами. Жінка, яка здригнулася від повідомлення в телефоні так, ніби чекала не тексту, а вироку.

Адріан стояв у своєму кабінеті біля вікна й дивився на Лондон.

Місто повільно переходило з ночі в ранок. Вогні в будівлях навпроти гасли не всі одразу, а по одному, ніби хтось акуратно вимикав чужі життя. Унизу ранні машини ковзали мокрою дорогою. Десь далеко небо світлішало, але це світло не мало нічого спільного з полегшенням.

На столі лежали документи Helix. Поруч — планшет із відкритими нотатками Тео по клубу. Далі — келих із віскі, який Адріан налив близько третьої ночі й так і не випив. Лід давно розтанув, напій став водянистим, майже безглуздим.

Він узяв келих, понюхав і поставив назад.

Не хотілося.

Це вже саме по собі було поганим знаком.

Телефон завібрував о 06:12.

Маркус.

Адріан відповів одразу.

— Кажи.

— Добрий ранок і вам, — сухо сказав Маркус.

— Я не в настрої.

— Я здогадався з того, що ви відповіли після другого гудка.

— Маркусе.

— Поки що маю небагато. Я підняв останні офіційні дані. Вона справді в Лондоні кілька місяців. До цього — Брайтон. Робота в готельно-ресторанній сфері, потім адміністративні посади. Змінювала місця не хаотично, а дуже обережно. Без зайвих контактів. Без соціальних мереж, без публічних слідів, без нормального цифрового життя.

Адріан заплющив очі.

Брайтон.

Море.

Він чомусь одразу уявив її там не красиво, не романтично, а самотньо. Сіре ранкове узбережжя. Вітер. Дешева квартира. Вологі вікна. Елара, яка прокидається до світанку й іде працювати, бо іншого варіанту немає.

— Чому Брайтон?

— Поки не знаю.

— Дізнайся.

— Саме цим і займаюся.

— Вона була сама?

Маркус замовк.

Пауза була короткою, але Адріан відчув її шкірою.

— Перевіряю, — сказав Маркус.

— Це не відповідь.

— Бо я поки не маю відповіді, яку можу дати без ризику помилитися.

— Ти завжди обираєш найнеприємнішу форму чесності.

— Ви ж саме за це мені й платите.

Адріан відвернувся від вікна.

— Мені потрібні не формулювання, а факти.

— Будуть. Я не хочу кинути вам сирі уривки, а потім витратити день на спростування власних висновків.

— У мене немає часу.

— Ви шість років чекали правди. Ще кілька годин краще, ніж хибна відповідь.

Адріан стиснув телефон так, що пальці заболiли.

— Обережніше.

— Я обережний, але не збираюсь вам брехати.

Він міг би розлютитися. У будь-який інший ранок розлютився б. Але Маркус мав рацію, а Адріан ненавидів, коли люди мали рацію в моменти, коли йому потрібна була не рація, а контроль.

— Доповідай, щойно буде щось нове.

— Звісно.

— І Пірс?

— Окрема лінія. Поки без змін. Калеб Роуз зник із поля зору на сорок вісім годин. Я підключив ще одну людину.

— Знайди його.

— Знайду.

Адріан завершив дзвінок і залишив телефон у руці.

Він не хотів думати про те, що означала пауза Маркуса після питання “вона була сама?”. Не хотів. Ревність була занадто примітивною, занадто дрібною поруч із усім, що сталося. Але вона все одно існувала. Дурна, принизлива, жива. Шість років минуло. Вона могла мати будь-кого. Чоловіка. Сім’ю. Дім, у якому не було місця для його імені.

І все ж учора в коридорі вона сказала не так.

“Від людини, яка зараз важливіша за цю розмову.”

Не “чоловіка”.

Не “того, кого я люблю”.

Людини.

А потім так злякалася повідомлення, що його лють на мить стала чимось іншим.

Страхом.

Телефон знову завібрував ближче до дев’ятої.

Вів’єн.

Вів’єн: Елара передала: сьогодні о 17:40. The Ardent, лаунж на другому поверсі. 30 хвилин. Не більше.

Адріан дивився на повідомлення довго.

Сімнадцять сорок.

Тридцять хвилин.

Через Вів’єн.

Без номера.

Він набрав відповідь.

Адріан: Добре.

Потім почав писати друге повідомлення:

Куди вона поїхала вчора?

Стер.

Написав:

Вона сама обрала місце?

Стер.

Написав:

Що з нею?

Стер і це.

Елара сказала не тиснути на Вів’єн. Не лякати персонал. Не купувати клуб. І хоча все в ньому вимагало робити саме це — натискати, відкривати двері, забирати інформацію силою, — він знав: якщо зараз піде шляхом контролю, Елара просто закриється. Не пояснить. Не прийде. Зникне не фізично, ні. Цього разу він не дозволить. Але вона може зникнути глибше — туди, куди не дістане жоден Маркус.

Тож він написав тільки:

Адріан: Я буду.

Вів’єн відповіла через кілька секунд:

Вів’єн: Я їй передам.