❦ Розділ 14. Адріан

Адріан не одразу зрозумів, що встав.

Це сталося швидше, ніж він встиг подумати. Швидше за гордість. Швидше за ту частину його, яка мала б наказати сидіти рівно, не ворухнутися, не показати, що одна поява жінки з минулого досі здатна вибити з нього повітря так, ніби шість років повної тиші між не існували.

Але він уже стояв.

І дивився на неї.

Елара.

Не спогад. Не стара фотографія, яку він колись видалив із телефона, але не зі своєї пам'яті. Не тінь у снах, після яких він прокидався з таким болем у грудях, що хотілося ламати меблі або себе. Не голос, який іноді здавався йому в натовпі, у ресторані, на парковці, у коридорі чужого офісу. Не дівчина з пляжу, яка лежала поруч на старому пледі, дивилася в небо й казала, що зірки — це просто старе світло, яке доходить до нас із запізненням.

Жива.

Справжня.

За кілька кроків від нього.

У чорному костюмі керуючої, з бейджем на грудях, із зібраним волоссям і обличчям жінки, яка навчилася тримати обличчя навіть тоді, коли рухнути було єдиним природним варіантом. Вона була старшою. Не набагато, ні. Але в ній з’явилося щось, чого не було в тій Еларі, яку він пам’ятав. Не просто дорослість. Не просто втома. Щось гостріше. Наче життя роками руйнувало її з усіх боків, а вона не зламалася, тільки стала тихішою, точнішою, небезпечніше зібраною.

І блідою.

Він помітив це одразу, хоча не хотів помічати нічого, крім факту її появи.

Елара зблідла так, ніби хтось викачав з неї усю кров. Вона стояла рівно, але її погляд на мить переключився з Ліама на Тео, з Тео на Хлою, а потім на нього — і там зупинився. На ньому.

Світ навколо став дуже дивним.

Музика не зникла, але ніби віддалилася. Сміх із нижнього залу перетворився на глухий шум. Хтось за сусіднім столом щось говорив, офіціант відійшов на кілька кроків, Ліам перестав тримати свою звичну напівусмішку, Тео напружився так, як напружуються перед ударом, а Хлоя повільно опустила келих на стіл.

Адріан бачив усе.

І не бачив нічого, крім Елари.

У голові одна за одною спалахували думки, але жодна не ставала повною.

Вона тут.

Вона жива.

Вона в Лондоні.

Вона працює в цьому клубі.

Вона була поруч.

Вона та сама керуюча.

Та сама керуюча, про яку Тео говорив тижнями. Та, що вибудувала систему. Та, через яку клуб не впав лицем в бруд під час важливого закритого вечора, хоча її самої не було на місці. Та, про яку він сам, не знаючи, сказав: якщо ця людина є ключовим активом — її треба захистити контрактом.

Актив.

Слово вдарило так, що в нього стиснулися пальці.

Він говорив про Елару як про актив.

Про жінку, яку шість років ненавидів за те, що досі не міг перестати любити. Про жінку, яка зникла з його життя так остаточно, що він наказав Маркусу шукати її в старих адресах, документах, переїздах, чужих слідах. Про жінку, яка весь цей час була в папках на його столі. У висновках Тео. У захваті Ліама від ідеальної операційки клубу. У тому самому місці, куди він сьогодні прийшов просто випити шампанського за заручини брата.

Життя не просто знущалося з нього.

Воно зробило це з елегантністю, яку міг би оцінити сам диявол.

— Еларо, — сказав він.

Власний голос прозвучав чужим.

Надто тихим для всього, що кипіло всередині. У цьому імені мало б бути більше люті. Більше крику. Більше образи. Більше всього, що накопичувалось шість років. Але вийшло тільки ім’я. Одне ім’я, в яке провалилося все: пляж, Греймонт, її рука в його руці, її голос у день розриву, його кімната після того, як вона пішла, бурбон, безсоння, пошуки, Кайла, порожнеча, Логан Пірс, Маркус, ненависть, яку він носив як броню.

Елара ледь помітно вдихнула.

А потім зробила те, що вбило його майже сильніше за саму появу.

Вона зібралася.

Просто на його очах. Ніби вся її паніка, шок, біль, страх — усе це було чимось, що можна запхати всередину, накрити професійною маскою й заговорити про шампанське.

— Добрий вечір, — сказала вона. Голос був майже рівний. Майже. — Мені повідомили, що виникло питання щодо замовлення.

Ліам, який зазвичай мав репліку на будь-який випадок — на пожежу, на розрив, на корпоративну війну, на смерть здорового глузду, — цього разу мовчав занадто довго.

Потім тихо, майже собі під ніс, сказав:

— Ну звісно. Бо всесвіту мало було просто неправильного шампанського.

Тео кинув на нього швидкий погляд.

— Ліаме.

— Я мовчу, — одразу сказав той. 

Хлоя не дивилася на Ліама. Вона дивилася на Елару. І в її погляді Адріан побачив щось, що не встиг розшифрувати. Не тільки шок. Не тільки біль від старого впізнавання. Хлоя помітила те саме, що й він: Елара була не просто налякана. Вона була виснажена до кісток.

— Ти тут працюєш? — запитав Адріан.

Він ненавидів це питання ще до того, як воно було задане. Воно було надто буденним, надто маленьким для моменту, в якому в нього з-під ніг зникла підлога. Але це було перше, що він зміг сказати, не зірвавшись.

Елара перевела на нього погляд.

— Так.

Коротко.

Обережно.

Без пояснень.

— Відколи?

Вона ковтнула. Ледь помітно. Хтось інший не побачив би. Він побачив.

— Зараз не найкращий момент.

У ньому щось гостро клацнуло.

— Шість років, Еларо. Коли, на твою думку, буде кращий?

Тео тихо видихнув крізь зуби.

Хлоя трохи подалася вперед, ніби хотіла втрутитися, але не знала, чи має право.

Елара не відповіла одразу.

Вона дивилася на Адріана, і на мить він побачив у ній ту дівчину з минулого. Не дорослу керуючу. Не жінку, яка носить чорний костюм як броню. А Елару, яка колись стояла перед ним у Греймонті й змушувала себе казати слова, у які він повірив, бо був надто зламаний, надто гордий і надто молодий, щоб почути те, що вона не могла вимовити.

Тоді він думав, що в її очах була цілковита байдужість.