Минуло ще два роки. Зелений Край зустрів чергову осінь — уже дев'яту відтоді, як їхній пошарпаний дирижабль опустився на занедбане плато. За цей час світ внизу остаточно перестала бути для них загрозою, перетворившись на далекий, майже абстрактний контур на периферії пам'яті. Нові вільні міста міцніли, торгові каравани все частіше піднімалися гірськими серпантинами по цілющі трави, мед і залізні вироби майстерні Тес, а ім'я легендарних відступників поступово перетворювалося на добру казку, яку мандрівники розповідали біля вечірніх багать.
Для самої громади життя увійшло в колію творення, де кожен день приносив свої турботи і радощі.
Еріку виповнилося сім. Це був уже не просто допитливий малюк, а жвавий, кмітливий хлопчик, який разом із батьком досліджував далекі стежки, вчився розбиратися в звичках гірських звірів і допомагав Ардену вести облік запасів на зиму. У його сірих очах горів той самий незламний вогник, що колись допоміг Лів і Касу вирватися зі сталевих лещат Кронштадта.
Того прохолодного жовтневого ранку сонце заливало плато золотистим, майже прозорим світлом. Лів стояла на ґанку будинку, спостерігаючи, як Ерік старанно намагається навчити їхнього величезного пса команди «сиди», а пес із видом глибокого філософського презирства лежав на траві, зрідка постукуючи хвостом по землі.
Ззаду скрипнули двері, і на поріг вийшов Кас. Він тримав у руках два важких шкіряних ремені та довгий мисливський лук — вони збиралися разом із Арденом піднятися до верхнього озера, перевірити лісові засідки перед першими заморозками.
— Зібрався? — тихо спитала Лів, повертаючись до нього й поправляючи комір його поношеної куртки.
Кас посміхнувся, обхопивши її обличчя теплими долонями. За ці роки вони стали єдиним цілим — парою, якій не потрібні були слова, щоб зрозуміти одне одного на відстані.
— Майже. Арден уже запрягає коня біля хвіртки, — відповів він, легко торкаючись губами її лоба. — Ми повернемося до заходу. Не переживай, сьогодні в лісі тихо, навіть звірі відчувають зміну погоди.
Лів кивнула, хоча легке, ледь помітне передчуття — зовсім не тривожне, а скоріше провісницьке — вже ворушилося в глибині її душі. Вона давно звикла довіряти своїй інтуїції, особливо після того, як змінилася її внутрішня природа.
Провівши чоловіків поглядом, Лів зійшла сходами і попрямувала до майстерні Тес. Інженерка вкотре перебирала якийсь складний паровий вузол, бурмочучи під ніс прокляття на адресу старих підшипників. Міра сиділа поруч за столом, акуратно перебираючи сушені суцвіття звіробою та м'яти для зимових зборів.
— Тес, якщо ти знову підірвеш свій улюблений бойлер, я змушу тебе вручну колоти дрова на всю зиму вперед, — жартівливо кинула Лів, заглядаючи в напівтемний отвір майстерні.
Тес випрямилася, витираючи сажу з чола тильною стороною долоні, і фыркнула:
— Нічого я не підірву! Просто ці чортові механізми зі старих поставок зроблені так, ніби їх проектували шкідники. Але нічого, я до нього прикрутила нову шестерню з чистої гірської міді — тепер він працюватиме вічно.
Міра підняла голову, посміхнувшись Лів. У її очах читався той самий внутрішній спокій, який знайшов тут кожен із них.
— Залиш її, Лів, вона без своїх залізяк жити не може, — м'яко сказала Міра. — Краще скажи, ти сьогодні вільна? Я закінчила сортування трав, можемо сходити до нижньої тераси — там зацвів останній гірський верес, треба встигнути зібрати його до холодів.
— Із задоволенням, — кивнула Лів. — Якраз провітримося.
Вони вийшли за межі обжитого плато, спускаючись вузькою стежкою, що петляла серед могутніх сосен і реліктових папоротей. Повітря тут було густим, насиченим ароматом прілої хвої та холодної гірської води.
Дорогою Міра заговорила про те, про що вони давно не згадували.
— Знаєш, Лів, іноді мені здається, що все наше минуле життя в столиці було не з нами. Наче ми прочитали чужу книжку або подивилися фільм про якихось божевільних учених з іншого виміру. Хіба могли ми тоді уявити, що сидітимемо тут, збиратимемо верес і роститимемо дітей в абсолютній тиші?
Лів акуратно зрізала ножицями фіолетові суцвіття, складаючи їх у полотняну суму.
— Напевно, ні, — задумливо відповіла вона. — Коли ми тікали з Кронштадта, у нас була тільки одна мета — вижити. Ми думали тільки про те, як не дати системі переломити нам хребет. А потім виявилося, що виживання — це тільки початок. Найважче було навчитися жити заново. Без страху озиратися назад.
— І у нас вийшло, — тихо додала Міра, зупиняючись біля розлогого куща вересу. — Ми побудували те, чого не змогли дати людям жодні закони Ради. Справжній дім.
Вони провели на схилі більше години, насолоджуючись тишею, рідкісним осіннім сонцем і простою розмовою двох жінок, які пройшли крізь вогонь і попіл.
Коли вони повернулися на плато, сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи засніжені піки в багряно-рожеві тони. З нижньої стежки донісся стукіт копит — поверталися Кас і Арден.
Ерік тут же кинувся їм назустріч із криками перемоги, хизуючись перед батьком знайденим у лісі незвичайним оленячим рогом, який він збирався пристосувати під вішалку для лука. Кас сміявся, легко підкидаючи сина в повітря, а старий Арден ішов позаду, спираючись на посох, із задоволеною посмішкою спостерігаючи за цією картиною.
Вечеря того вечора була особливою. Вони сиділи на великій веранді, загорнувшись у теплі вовняні пледи, пили міцний чай із чебрецем і їли запечену на вугіллі форель, яку принесли чоловіки.
Арден розповідав якісь старі байки зі своєї архівістської юності, над якими всі незмінно сміялися, а Тес сперечалася з ним про деталі влаштування старих навігаційних систем.
Лів сиділа, притулившись плечем до Каса. Він обнімав її за талію, відчуваючи биття її серця, і в цей момент світ навколо здавався абсолютно досконалим. Ніяких тіней минулого, ніяких загроз ззовні. Тільки тепло вогнища, дзвінкий сміх сина і зірки, що запалюються в глибокому синьому небі над головою.
#2720 в Фентезі
#569 в Темне фентезі
#6414 в Любовні романи
#1513 в Любовне фентезі
Відредаговано: 20.11.2026